У Оксани видався рідкісний вихідний, і вона вирішила приготувати домашнім щось смачненьке. Подумавши трішки, зупинилась на яблучному штруделі — улюбленому пирозі всієї родини. Але, заглянувши у шафу, зрозуміла: борошно скінчилось. Довелося надягнути куртку, замкнути хату й піти до найближчого крамниці. Нікого з домашніх тоді не було — чоловік із синами поїхав до сусіднього села до батьків, а донька, як Оксана знала напевне, залишилась у місті.
Та коли вона повернулась із покупками, їй одразу стало моторошно: у хаті хтось був. І не просто «був» — на порозі стояли туфлі доньки. Серце стиснулося. Тихенько поставила сумки на кухні, пішла у кімнату доньки й… завмерла. На ліжку, згорнувшись клубком, голосила її Соломія.
Спочатку Оксана здивувалася, але швидко взяла себе в руки. Сіла поруч, погладила по волоссю. Соломія, ридаючи, почала розповідати. Про те, як у її житті з’явився Олексій, як він клявся у коханні, як вони майже рік були разом. І як у один момент усе розсипалось.
Коли Соломія дізналась, що вагітна, спочатку зраділа — злякалася, але зраділа. Вирішила спершу поговорити з Олексієм, а потім уже казати батькам. Але Олексій злякався ще більше. Настільки, що просто зник — не відповідав на дзвінки, видалив її з соцмереж, наче її й не існувало.
— Мамо, — схлипувала Соломія, — тільки не сердься… Я не хотіла це ховати. Просто думала, що все буде інакше…
Оксана мовчала. Але не через злість. Через біль. Через образи за доньку. Вона обняла Соломію й тихо промовила:
— Ти мені нічого не винна, чуєш? Тільки своїй дитині. А все інше ми вирішимо. Разом.
Ввечері, коли повернувся Петро із синами, Оксана розповіла чоловікові, що трапилось. Він довго мовчав. Потім глянув на доньку, на дружину — і усміхнувся:
— Ну, Оксано… Ти ж знаєш, я завжди мріяв про третю доньку. Не вийшло — так хоч онучка буде. А може, й онук. Та взагалі — це ж щастя. Несподіване, нелегке. Але наше.
Оксана із полегшенням зітхнула. Петро був людиною простою, але надійною. Соломія посміхнулася крізь сльози. Того вечора вони вечеряли всією родиною, знаючи вже, що скоро у їхньому домі стане на одну людину більше.
На сімейній нараді вирішили: Соломія візьме академвідпустку, а після народження дитини повернеться до навчання. Шукати Олексія Петро заборонив категорично:
— Такий зять нам не потрібен. Тікачів у родині не тримаємо.
З цим усі погодились.
Але, як це часто буває, село загуло. Люди шепотіли: «Привезла в спідниці», «Від одруженого», «Сама винувата». Ніхто в очі не казав, але Оксана відчувала — обговорюють.
Одного разу у крамниці до неї підійшла місцева плетуха — Марія.
— Привіт, Оксано. Чую, твоя Соломія завагітніла, так? Хто батько? Чи й сама не знає?
Оксана мовчки поклала перед нею пачку свічок.
— Це щоб тобі ясніше було виглядати, хто від кого. Бо я у своєї доньки нічого підозрілого в спідниці не бачила. А ти, може, із вогником роздивишся.
Жінки в черзі засміялись. Марія зблідла й більше язиком не дзьобала.
Соломія народила дівчинку. Назвали її Богданою. Петро души в ній не чаяв. За два роки Соломія вийшла заміж за доброго чоловіка, який прийняв дівчинку як рідну. Жили вони довго, щасливо — у любові та взаємній повазі.
Так, як і має бути у справжній родині.
