Батьків я знала лише з фото в сімейному альбомі. Мама померла під час моїх пологів, а тато, не витримавши втрати коханої, не хотів навіть дивитися на мене й відмовився від мене. Дідусь забрав мене з пологового будинку й став моїм опікуном.
Дідусю не випадало звільнятися з роботи, тож він найняв для мене няню, яка доглядала мене до його повернення додому. Згодом стало легше я пішла до дитячого садка. Час минав швидко, між нами з дідусем завжди були розуміння і підтримка. Ми ніколи не сварилися, завжди шукали компроміс, навіть коли я була непростою підліткою. Я щиро дякувала долі, що саме він був поруч. Мене страшила сама думка, що могло б зі мною статися, якби не мій дідусь.
Мою вдячність я виражала насамперед тим, що допомагала йому по господарству і намагалася гарно вчитися. Дідусь пишався, що його онука бере участь у всіх олімпіадах та спортивних змаганнях.
Він також допоміг мені визначитися з майбутньою професією. Я давно захоплювалася біологією, але не була впевнена, куди податися. Тоді дідусь познайомив мене зі своїм товаришем знаним лікарем. Поспілкувавшись із ним, я зрозуміла: ось те, до чого лежить моя душа.
Всі студентські роки я присвятила навчанню. Практику проходила у одній із найкращих лікарень Києва. І хоч траплялися непрості моменти, я подолала всі випробування, здобула спеціалізацію з нейрохірургії!
Одразу після університету мені зателефонував директор престижної приватної клініки і запропонував роботу. Дурницею було б відмовитися! Настали тяжкі трудові будні та чимало операцій, та я радію з того, що жодна з них не була невдалою. За рік я провела багато лекцій навіть досвідчені лікарі приходили слухати мене. Через три роки моє імя стало знане у міжнародних колах. Дідусь і я не були здивовані, коли мені запропонували роботу в одній із найкращих клінік Америки. Ми обдумали це і вирішили спробувати.
Ми з дідусем переїхали до іншої країни. Але він недовго затримався там тужив за домом і повернувся в Україну. Я би теж повернулася, якби тут не зустріла своє кохання. З Теодором я познайомилася на своїй лекції він хірург із іншої клініки. Спершу дружили, потім почали зустрічатися, а згодом оселилися разом. Ми вирішили одружитися в Україні, бо я хотіла, щоб дідусь вів мене до вівтаря. Та коли я просила дідуся приїхати, він відмовлявся, казав, що його час вже минає і він хоче бути похований на рідній землі.
Того дня, коли Тео і я разом із дідусем грали у настільні ігри, мені зателефонував батько Почав із привітання з нагоди шлюбу, але я вже не сприймала брехливих слів і перепитала прямо, навіщо він дзвонить. І тоді почула у відповідь:
Дочко, мені потрібні гроші! Ти зараз живеш, як справжня пані. Знайшла собі багатого чоловіка за кордоном, купаєшся у гривнях! То чи важко тобі допомогти рідному батькові?
Я не стала слухати далі, поклала слухавку і заблокувала його номер.
Не розумію, звідки у нього взялася сміливість подзвонити і називати себе «родиною», якщо він колись від мене відмовився.
Для мене рідних лише двоє дідусь і мій коханий. Для них я зробила б усе. А тата вже давно немає у моєму серці.
Життя навчило мене: справжня родина це не кров, це ті, хто поруч, підтримують і люблять справді. Цінуйте тих, хто завжди поруч!
Тисни «Подобається» і отримуй найкращі пости у Facebook ↓
