Тепло чужого серця: історія у сільській хаті
Микола поставив важкі відра з водою на лаву у сінях у баби Параски й уже збирався йти, але старенька міцно вхопила його за рукав, мовчки показуючи на хату. Він слухняно зайшов слідом і сів на широку лаву біля дверей, чекаючи, що вона скаже.
Параска, не промовивши й слова, дістала з печі чавунок, глянула на старенький годинник на стіні, ніби натякаючи, що час обіду, і налила у глибоку миску наваристих капустняків. Додала шматок сала, цибулину та шматок житнього хліба з хрусткою скоринкою. Подумавши, поставила на стіл пляшку горилки. Її сутула спина, обмотана вовняною хусткою, здавалася крихкою, але у валянках вона рухалася впевнено, не зважаючи на спеку в хаті.
Микола, понизивши голос, заговорив:
— Капустняки я, звісно, з’їм із задоволенням, а от пити — дякуйте. Заклався я, бабо Параско, більше ані краплі в рот не брати. Ікону цілував, батюшкі обіцяв. Після того разу, як напився та Наталку приревнував, у клубі такий галас учинив — сам не відаю, як не заліз за ґрати. За поламані стільці довелося викласти чималу суму. Матір сказала, у тебе спину ломить, от я і приніс води. Зараз поїм, дров наношу, а далі, може, ще яку роботу знайдеш. Мама, як побачить, що я до телевізора присі́в, одразу мені справу видумує, ніби з пальця висмоктує.
Микола реготав над своєю жартівливою фразою, але тут же поперхнувся капустняками. Параска, не злякавшись, почала бити його по спині своїми маленькими кулачками, ніби цвяхи у дошку забиваючи. Хлопець, відкашлявшись, продовжив уплітати капустняки з салом та цибулею, а потім, лукаво примружившись, запитав:
— Бабусю, а як ти спиш-то? Спина випрямляється чи дугою лежиш?
Параска подивилася на нього своїми ясними, блакитними очима, у яких мигнула усмішка, й махнула рукою, ніби відмахуючись від питання.
— А я от дивлюся, ти в молодості красуні була! — продовжував Микола, киваючи на стару фотографію на стіні. — Коси густі, брови — як дві веселки над чолом, а очі — мов зорі вночі. Моя Наталка теж красуня не наглядна! Давай я тобі її якості перелічу, а ти пальці загинай. Тільки, боюся, пальців не вистачить: гарна, струнка, скромна, добра, працьовита, акуратна, ощадлива, співає, як соловейко, танцює — залюбки, не жадібна, заміж не була, не п’є, не курить, по чужих подвір’ях не швендяє. Ну як, бабусю, пальці скінчилися?
Микола помітив, як очі Параски заблищали сміхом. Її груди затремтіли, але голосу не було — лиш тепло в очах.
— Які ж у тебе очі, бабусю, ясні, живі, не по літах! — здивувався він. — Наталку-то знаєш?
Параска розвела руками й знизала плечима, ніби кажучи: «Хто вас розбере, добрі ви чи ні».
— Звичайно, ми не такі, як ви були, — продовжував Микола. — Ви батьків слухали, боялися ослухатися. А ми? Трохи щось не по-нашому — рот до вух і вперед, у самий пекельний жар. У нас на все своя думка. Батько мій, перш ніж щось зробити, завжди зі мною радиться. А мати взагалі мене за головного вважає. Брати по містах роз’їхалися, я молодший, поки не одружився, з батьками живу. Але хочу весілля справити, дітей купу народити. Наталка у мене — ого, яка! Я ж ветеринар, по-науковому скажу: вона здорова, народить стільки, скільки захоче. Ну що, пальців точно не вистачило?
Микола наївся досхочу, від печного жару його розслабило. Попри біль у спині, у Параски в хаті було чисто, як у музеї. Особливо впадала у вічі величезне ліжко з пуховою периною, горами подушок та мереживним покривалом. Микола мрійливо простягнув:
— Ось би мені таке ліжко на першу шлюбну ніч! Хоча, може, й не треба — на такій перині зваришся, як яйце, і про всі справи забудеш.
Він засміявся й продовжив:
— Наталка скоро навчання закінчить, повернеться у село, і загуляємо весілля. Вона на фельдшера вчиться. Уяви, як чудово: я худобу лікую, вона — людей. Хоча мати іноді батька худобою називає. Та й що там, ми всі часом не кращі за худобу. Чула, як Ванько мотоцикл у Юрка вкрав та у ставку втопив? Ну не скотина? А Петро на сіновалі курив, ледь не спалив хату. Теж молодець!
А найпідліший — це Дмитро. Зустрічався з Оленою, обдурив її, вона завагітніла, а він із міста наречену привіз. Олена мало з розуму не з’їхала, думали, накладе на себе руки. А вчора йде, усміхається, живіт вперед, каже, хлопчик буде, Бог на щастя дав. Я от думаю: як цей Дмитро повз її хати ходитиме, знаючи, що там його син росте? А я Наталку ніколи не кину! Дивлюся на неї — і так хочеться обійняти, щоб вона в моїх руках розчинилася, щоб ми стали одним цілим. Але вона дівчина сувора, до весілля — ані-Микола ще раз зідхнув, подякував бабусі Парасці за обід і вийшов у двір, де його чекали нові справи та думки про майбутнє з Наталкою.
