Терпи, доню! Ти тепер у чужій хаті, і їхні звичаї треба поважати. Вийшла заміж не в гості прийшла.
Які звичаї, мамо? Та вони тут усі з глузду з’їхали! Особливо свекруха! Вона мене ненавидить, це ж ясно!
А хіба бувають добрі свекрухи?
Світлана Петрівна стояла посеред хати, обличчя червоне від злости, очі блищали, ніби у розлюченого вовка.
Гуляє! От зачастила! Коли чоловік гуляє баба винна. Мені тепер тобі все розжовувати?
Свекруха була в сказі. Кричала на невістку Олену, мов божевільна. А все через те, що та запідозрила її сина, Тараса, у зраді.
Олена, тонка, ніжна дівчина з великими, наче у лані, очима, притулилася до стіни, намагаючись вгамувати розлючену жінку.
Світлано Петрівно, та це ж не поряд… У нього ж родина, дитина… почала Олена, але свекруха змахнула рукою, немов відганяючи наздряпаного шпака.
Це ти родина? Чи твоя дитина, що нас із дідом до себе не підпускає? насмішкувато фыркнула жінка. Твоє ж виховання!
Яке виховання? Василькові лише рік! Він ще зовсім малий, тихо заперечила Олена.
Малий? скривилася свекруха. А в Ковальових онук іще менший, а на руки йде, не репетує, як цей… твій… махнула рукою у бік дитячої.
Він же ваш онук, голос Олени задрижав. І діти відчувають поганих людей. Може, тому він до вас не йде.
Ми погані? Оце коза фарбована! свекруха перейшла на крик. А в кого ти живеш на дармовщину? Чиїм хлібом годуєшся? Невдячна!
Олена вже тисячу разів казала Тарасові, що хоче жити окремо. Але Тарас, мамин синок, не бачив у цьому потреби. Йому добре жилося в батьків працював, а всі клопоти лежали на стареньких: прання, прибирання, вариво. Не життя мед!
А от з Олени свекруха вимагала по-справжньому. Спочатку дівчина намагалася знайти з нею спільну мову допомагала по господарству, слухала нескінченні скарги на сусідів. Але згодом зрозуміла марно.
Привів у дім цю дурну, ніби в селі не було розумних дівчат, буркотіла Світлана Петрівна сусідці, коли Олена, збираючи розкидані іграшки, чула кожне слово.
Аж у сусіднє село за нею їздив! Було б заради чого! Наші дівчата й роботящі, й розумні.
І не кажи! підхопила баба Параска, що встигла перебрати плітками все село. Якби ще вміла щось робити. А ти ж сама казала руки, мов у пня.
О, не уявляєш! Нічого їй не довіриш або зламає, або загубить. Та й дитина в неї якась… не така.
Ось у Ковальових онук золото! А цей увесь час кричить, вередує. Гени, мабу…
Коли ставало нестерпно, Олена дзвонила матері у сусіднє село. А та відповідала:
Терпи, доню! Ти тепер у чужій хаті…
Яка там хата! Вони всі божевільні! Особливо свекруха!
А хіба бувають добрі свекрухи? Усі ми через це пройшли. Головне не показуй, що тобі важко.
Розуміючи, що з матір’ю не домовишся, Олена погрожувала розповісти батькові.
Пожалій тата! лякалася мати. Ти ж знаєш, у нього умовний термін! Крок убік і знову за ґрати!
Батько, Микола, був гарячою головою. Умовний термін отримав після того, як у шинку комусь морду набрав за образу доньки. І якби дізнався, як з нею поводяться…
Гаразд, не казатиму, зітхнула Олена. Але якщо вони не заспокоються…
Одного разу, коли Олена на хвилину залишила малого Василька на новому дивані, той обісрався. Свекруха налетіла, мов буря:
Зіпсувала! Знаєш, скільки він коштував? Руки б тобі вивернути!
Я все вичишу…
Що ти вичистиш? Ти ж ніколи дорогого не купувала!
А ви? не витримала Олена. Чи не на чоловікові шиї всі життя сиділи?
Свекруха зашкварилася:
Оце нахабство! Відтирай пляму, а потім гайда з сином на двір!
Олена плакала, терла пляму, а та не піддавалася. Василько ревів. Свекруха сипала лайками.
Раптом у дверях з’явився Микола. У руці сокира. Світлана Петрівна зблідла.
О… Миколо! А я ось вашу Оленку виховую…
Чув я, як ти виховуєш, стиснув зуби Микола. Ходімо, доню.
Стій! спробувала опиратися свекруха. А що я синові скажу?
Нехай сам прийде. По-чоловічому поговоримо.
Микола забрав доньку й онука. Тарас довго не наважувався прийти, але згодом прийшов. Довго говорили. Сокира лежала на столі.
Обіцяв Тарас жити окремо, захищати родину. І слово виконав.
З того дня Світлана Петрівна оминала Олену й Василька. А вони жили в гармонії. Чи то тесть налякав, чи то справжнє кохання було хто зна…



