– Ой, привіт, подружко! Марічка сіла поряд із Ярославою на стілець. Давненько ми не бачилися. Як ти?
– Привіт, Марічко, трохи задумливо відповіла дівчина. Все гаразд.
– А чого тоді очі вбік відводиш? уважно подивилась подруга. Знову Олег якусь дурню вчинив? Що цього разу?
– Та перестань драматизувати, Ярослава ледь помітно закотила очі, шкодуючи, що взагалі прийшла сьогодні у це затишне львівське кафе. У мене все добре. В нас з Олегом ідеальні стосунки. Він добрий, чесно. І давай не будемо про це.
Не дослухавши розпочатого Марічкою, Ярослава залишила на столику недоїдений шматочок медівника й пішла. Вона вперто не хотіла нікого слухати, думаючи, що їй просто заздрять.
Олег був особливий. Красивий, забезпечений, турботливий. Хоч правда, іноді висував дуже дивні умови. Наприклад, категорично заборонив Ярославі фарбувати волосся у світлий колір.
Уперше вони серйозно посварилися саме через це. Могло і до розриву дійти! А через таку дрібничку!
Ярослава тоді зайшла до знайомого майстра, який завжди казав, що з неї вийшла б чудова блондинка. Не втрималася. Додому повернулася із платиновими кучерями.
Олег тоді став блідий, наче стіна. В руках ще тримав «Кобзаря», якого до того читав спокійно на дивані, а потім жбурнув у стіну. Було сказано багато грубих слів і висунуто вимогу змінити колір волосся негайно. У його домі блондинкам не місце.
Ярослава, ледве стримуючи сльози, побігла до перукарні. Там її відмовляли, мовляв, так їй пасує, та коли вона розридалася швидко пофарбували назад.
Олег лише кивнув головою й ранок подарував срібний браслет мов вибачення.
І ще Ярославі не можна було носити білий. Червоний, синій, зелений будь-який, тільки не білий. Якось вона в жарт запитала, якого кольору буде її весільна сукня, на що отримала такий ворожий погляд, що більше питань ставити не хотіла.
– Утікай від нього, переконувала тоді Марічка. Не оглядайся. Сьогодні не можна носити біле, а завтра? На вулицю виходити? Де межа його «доброти»? Шукай собі іншого, менш дивного.
– У кожного свої причуди, знизувала плечима Ярослава. У нас усе серйозно, навіть на дитину наважилися. Олег хоче доньку, вже й імя придумав Соломія. А ти кажеш, утікай.
****************************************
Даремно Ярослава не дослухалась подруги, бо мала рацію щодо Олегових дивностей. Незабаром Ярослава змогла переконатися в цьому на власні очі.
В їхньому будинку завжди була одна кімната, у яку дівчині не можна було заходити. Постійно закрита на ключ. Якось Ярослава пожартувала:
– Ти в мене, бува, не далекий родич Синьої Бороди?
– Не переймайся, усміхнувся химерно Олег, тілищ колишніх дружин там немає.
На тому розмова про заборонену кімнату закінчилася. Аж поки не трапився випадок: Ярослава рано повернулася з університету останню пару скасували через відрядження викладача. Знала, що Олег мав бути вдома, та ніде не могла його знайти. Повз таємничу кімнату проходила тихенько та почула невиразний голос. Штовхнула двері.
Крізь щілинку Ярослава побачила щось, що похитнуло її душу.
На стіні висів портрет дівчини. Олег стояв навколішки перед ним.
Дівчина на портреті всміхалась і простягала комусь руки. Вона була дуже схожа на Ярославу, наче сестра тільки волосся світле.
– Ще трішки, Соломіє, скоро ми будемо разом, весь час повторював Олег. Ярослава захолола і вже хотіла відчинити двері, висловити все, та її зупинили наступні слова Олега.
– Вона народить мені доньку, це точно буде дівчинка. Тоді твоя душа зможе перейти в те маленьке тільце. І ти будеш зі мною. Завжди поряд. Я дбатиму про тебе, а коли виростеш, ми знову будемо одне одного кохати.
«Маніяк!» Промайнуло в голові Ярослави, і вона в паніці кинулась з хати. Подруги мали рацію, ой, мали! Але як тепер втекти? Як вирватися від того, хто неподілює межі із реальністю? А найстрашніше дівчина вже чекала на дитину. Хоча й термін був маленький, але
Батьки далеко, із друзів лише Марічка. До неї й подалася Ярослава.
– Я й уявити не могла, що Олег на таке здатен, тремтячим голосом шепотіла Ярослава, мяла руки. Якби не побачила сама, ніколи б не повірила.
– Заспокойся, Марічка подала подрузі склянку води. Та швидко осушила. Треба вирішувати, що робити далі. Залишишся з ним?
– Нізащо! Ярослава різко похитала головою. Він хворий. Я боюся і за себе, і за дитину. Усміхнулася криво. Тепер зрозуміло, чому забороняв фарбування і білий одяг. Я би стала занадто схожа на неї.
– Добре, що встигла дізнатися до весілля, тверезо сказала Марічка. Про дитину ти йому ще не розказувала?
– Хотіла зробити сюрприз.
– От і добре. Скажеш, що покохала іншого й їдеш із ним. Зітхнула. Тобі б варто повернутися в рідне місто. Вступиш до університету там, довчишся головне, подалі від нього.
– Так і зроблю.
*****************************************
Останні пів року Ярославі далося нелегко. Не стільки фізично, як душевно. Переїзд, розмова з батьками Через вагітність довелося залишити навчання про аборт навіть не думала, адже малюк не винен. А точніше, дівчинка. Народилася Соломія саме так, як хотів Олег.
Олег, всупереч побоюванням подруг, відпустив Ярославу без особливих сцен, тільки натякнув, щоби вона мовчала. Не питав навіть, куди їде наче й байдуже.
Іноді Ярослава думала, чи не помилилася вона, покинувши Олега, так і не сказавши нічого про дитину. Навіть цього вечора, уклавши маленьку Соломійку спати, стояла біля вікна й поринула у спогади.
Раптом пролунало дзвінок у двері. Курєр приніс їжу до куховарства Ярослава так і не звикла. Швидко повечеряла та взялася за підручники хотіла повернутись до навчання.
Букви на аркуші пливли Спробувала взяти телефон, щоб кликати швидку, але руки не слухалися. Навіть поворухнутися не могла. Перед тим як знепритомніти, Ярослава побачила Олега, який ніжно тримав її новонароджену донечку.
***********************************************
Отямилася Ярослава вже у лікарні. Мама якраз приїхала провідати.
Поліція шукала дитину, проте марно. Олег із Соломією наче у воду впав.
Тільки через два роки у згорьованої матері зявилася звісточка. Фотографія, на якій Олег обіймав гарну біляву дівчинкуПоштар приніс конверт без зворотної адреси. Не роздумуючи, Ярослава розірвала папір. Усередині були лише стара світлина та короткий підпис: «Вона щаслива. Дякую за дарунок». На знімку світловолоса дівчинка у білому платтячку сміялася, обіймаючи незнайому жінку.
Ярослава застигла, намагаючись дихати. Серце боляче стискалося й розпачливо калатало, але в очах її була не тільки туга зявилася й обережна надія. Вона знала: куди б не закинуло дитину доля, її Соломія жива. Десь у цьому величезному й заплутаному світі.
Ярослава щовечора почала писати листи. Вони летіли у порожнечу, ніколи не доходили до адресата. Вона розповідала донечці про себе, про тепло рідного дому, про першу весну та про мрії. Вкладала в кожне слово найсильнішу свою любов.
Минали роки. Ярослава ніколи не втрачала віри. Вона повернулася до навчання, стала психологинею і допомагала іншим жінкам, які перенесли втрату й обман. У її кабінеті завжди стояла свіжа квітка в білому горнятку. Квіти Ярослава вирощувала на вікні з надією: раптом колись Соломія впізнає ці тендітні білі пелюстки й повернеться додому?
Одного разу, наприкінці весни, пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла дівчина з довгим світлим волоссям і бентежно знайомими очима.
Вибачте Ви Ярослава? Я все життя мріяла побачити вас. У мене є фотографія, листи й ось це горнятко Я Соломія.
Ярослава обняла доньку, не стримуючи сліз. Нарешті дім наповнився світлом. Надворі квітнули яблуні, і навіть стара білосніжна кішка, що колись прибилася до їхнього підїзду, замуркотіла гучніше, наче знала: історія скінчилася правильно.
Бо справжня материнська любов здатна прокласти шлях навіть крізь наймоторошніші темряви допоки не настане новий, чистий світанок.
