Тінь Цигана на білому снігу
Морозне, кришталеве повітря січня, здавалося, назавжди вбрало в себе запах палаючих свічок з новорічної ялинки та гіркий присмак маминих несхованих сліз. Останні дні в місті промайнули, як болючий, розмитий кадр. Соломія так тепер звали дівчинку навіть не встигла на шкільний карнавал. Мама, крізь сльози й тремтячими руками, все ж таки домагала їй костюм Панночки Лісової, прикрашаючи зелену сукню скляними намистинами, що блищали, як справжні смарагди. Але свята не стало. Замість нього нескінченна, колишня подорож потягом, засніжені поля за вікном, схожі на величезну прошиту ковдру, та крижаний грудень туги під серцем.
Тато Він просто перестав існувати. Не фізично, ні. Він розчинився, зник з їхнього життя, наче його ніколи не було. А потім прийшла бабуся, його мати, з обличчям гострим і твердим, як сокира. Її слова врізалися в память Соломії назавжди, чіткі, відточені, смертельні: «Ми терпіли тебе лише заради сина. Дерево рублять під себе. Повертайся-но до своєї сели, звідки прийшла. Аліменти він платитиме, а більше жодних контактів. Жод-них».
І ось вони на засніженому майданичку перед похилим, але затишним бабусиним домом. Вивантажували скудний пожиток під цілюючими поглядами десятків очей. Сусіди. Вони вийшли, як на виставу. Одні дивилися з мовчазним, кислим співчуттям. Інші з ледь прихованою, їдкою злорадністю. А колись, памятала Соломія з маминих оповідей, ці самі люди мало не в ноги кланялися «міській», що вдало вийшла заміж. Тепер вони бачили лише переможену, вигнану зі свого пєдесталу.
Канікули закінчилися миттєво. Нова школа зустріла її холодним мовчанням та колючими, допитливими поглядами. Вона була чужа. Біла ворона в міській сукні, з бантами, що тепер здавалися їй смішними та кричуще-наївними. Дівчатка, зграйкою горобців, одразу накинулися на нову диковину.
Гляньте-но, лялька в спідниці! почувся чийсь вищипливий сміх. Ноги-то, ноги! Зовсім прутики!
Соломія зігнулася, намагаючись стати невидимкою, але їхні погляди прожирали її наскрізь.
Після уроків пекло продовжилося. Чистий, пухнастий сніг, що так вабив зранку, перетворився на зброю. Щільні, сліплені з ненавистю сніжки летіли в неї з усіх боків. Кожен удар був точним і жорстоким, від нього перехоплювало подих, а з очей вже бігли зрадливі сльози. Вона впала на коліна, закриваючи голову руками, готова змиритися, зникнути, розтанути тут же, у сугробі.
І раптом какофонія викриків і сміху змінилася вигуками переляку й болю.
Давай, міська! Живіше! почувся над її головою дзвінкий, жвавий, безтурботний голос.
Вона підвела заплакане обличчя. Перед нею, закриваючи від снарядів, стояв хлопчина. Він сприт
