Тінь напередодні щастя
У тихому містечку біля підніжжя пагорбів, де зранку розстилався туман, Соломія з подругами гучно святкувала дівич-вечір. Завтра вона стане дружиною свого нареченого, Ярослава. Гулянка була на розпалі: дзенькіт келихів, сміх, музика. Раптом у двері постукали. Соломія, поправляючи сукню, пішла відчиняти.
– Добрий вечір, – з м’якою винуватою інтонацією промовила жінка похилого віку, що стояла на порозі. Її обличчя, вкрите зморшками, здавалося смутно знайомим.
– Добривечір, – відповіла Соломія, у повітрі повисла напружена тиша. Вона чекала, що скаже незнайомка.
– Прийшла попередити: не виходь за Ярослава, – раптом випалила гостя, і її очі, ніж жаринки, впілися в Соломію.
– Що? Чому? – Соломія приголомшено дивилася на стару жінку, не розуміючи, що відбувається.
—
Напередодні весілля подруги, як і слід, влаштували Соломії дівич-вечір. Останні роки вона жила у невеликому будиночку на околиці містечка, що дістався від бабусі. Будинок був скромний, але затишний, з дерев’яними підлогами й вікнами, за якими росли старі клени. Хоч дорога до роботи займала годину, Соломія не скаржилася. Тут пахло полинню, стиглими грушами та ранковою росою. Вранці шелестіли листя, ввечері співали цвіркуни, і це просте життя наповнювало її душу спокоєм, якого так бракувало в міському галасі.
Подруги пропонували відсвяткувати в модному клубі чи ресторані, але Соломія наполігла на своєму. Це був не просто вечір прощання з дівоцтвом – це було прощання з її прихистком, з цим куточком тиші.
Ярослав, її наречений, категорично відмовлявся жити за містом. «На пенсії, може, й потягне до городів, – казав він, – а зараз я не збираюсь витрачати півдня на дорогу. Що в цій глушині гарного? Нудьга зелена!»
Соломія мовчки погоджувалася. Будинок залишиться, вона буде приїздити на вихідні. Але їхні погляди часто розходилися. Вони сперечалися через дрібниці і серйозні речі: як витрачати гроші, куди їздити відпочивати, як виховувати майбутніх дітей. Ярослав завжди перший мирився, привозив квіти, водив у кафе, клявся у коханні. Його почуття були яскравими, поривчастими, як літня злива.
КохСоломія посміхнулася, дивлячись на свого нового чоловіка Олега, який саме саджав під вікнами ромашки – так само, як колись у дитинстві.
