У тихому містечку Дубно, де старі каштани кидають тіні на вузькі вулички, Борис з роздратуванням думав: «Ну, давай, ще поплач!»
Вони під’їхали до дому. Оксана, його дружина, сиділа в авто, важко спершись на дверцята. Борис заплющив очі: «От, зараз знову двері їй відчиняти». Але вона вже почала вилазити сама. Він зі злістю рвонув ручку, мало не збивши її з ніг.
— Обережніше, незграбна! — буркнув він, проводжаючи її до квартири.
Заніс пакети, кинув їх біля порога, дочекався, поки Оксана, кульгаючи, дійде до кімнати, і кинув:
— Я пізно повернуся.
Розвернувся і пішов. Завів машину й поїхав безцільно їздити містом, щоб заглушити роздратування. Йому потрібен був відпочинок, перепочинок. Набрав другу з роботи, Віталіку. Той запросив до себе — тестувати нову гру. Борис приїхав.
Слово за слово, за пивом, розмова пішла про особисте. Борис виливив усе: як згас пристрасть, як побут засмоктав, як Оксана «довбає, виїдаючи мізки ложкою». Розповів про Марійку з відділу продажів — молоду, легку, завжди з усмішкою. Вона то плечем зачепить, то жарт підхопить. З нею забуваєш про проблеми.
Оксана
— Чому ми не їдемо у відпустку в липні? — запитала я, коли ми їхали додому.
Борис вибухнув. Закричав, ударив по керму. Його обличчя перекривилося від злості. Я відвернулася до вікна, сльози пішли самі. Що я зробила не так? Просто запитала! Останнім часом він став нервовим, деренчливим.
Подруга Наталка натякнула: «Може, в нього хто є?» Розповіла про свого чоловіка, Віктора. Той теж змінився, коли з’явилася «одна на роботі». Молода, почала загравати, і Віктор «поплив», став модно вдягатися, сипати молодіжними словечками — «кринж», «ройл». Наталці ледь не соромно було, коли Віктор перед друзями сина почав нести дурниці з цими «ха-ха» та «гі-гі». Синові теж було незручно.
У результаті Наталка не витримала. Влаштувала скандал, зібрала Віктору валізу й відправила «на перевиховання» до його матері. Подзвонила свекрусі, пожартувала, що повертає «підлітка». Та з гумором відповіла: «Вези до дитбудинку, такий нам не потрібен. Або до жовтого дому». Потім Вікторові так дісталося від матері, що він миттю «просвітлів», став колишнім. Наталці полегшало.
З Борисом так не вийде. Він інший. І я відчуваю — поки нікого немає. Але щось не так.
Борис
Я сидів у Віталіка, а думки крутилися навколо Оксани. Що з нею стало? Куди ділася та легкість? Вона вічно в клопотах, причепилася з цим відпустком… Згадав Марійку — її дзвінкий сміх, як вона реготала над моїми жартами сьогодні в кафе після роботи.
І тут подзвонила Оксана. Попросила забрати її з роботи й заїхати до крамниці. Усе настрій — коту під хвіст. Марійка так подивилася, коли я сказав, що треба йти. А Оксана! Хто її просив тягтися на роботу з хворою ногою? Підвернула щиколотку, нога розпухла, сиділа б вдома! Але ні, без неї там «не впораються».
Я крутив телефон, думаючи, подзвонити Марійці. Набрав… І тут Віталік:
— Ти чого такий? Марійці дзвониш?
Я скинув виклик, стало ніяково.
— Піду я, Вітя, — пробурмотів я.
— У мене теж була така «Марійка». Звали Тетяна, — почав він. — Через неї сім’ю зруйнував. Доньку тепер лише по вихідних бачу. Дружина вийшла заміж, щаслива, як здається. Я теж був щасливим, Боре. Але ненадовго. Не те прийняв за щастя. А коли зрозумів — пізно. Живу сам, в іграшки граю. Просив у дружини прощення, а вона сказала: «Пробачила, але жити зі зрадником не можу». Поставив себе на її місце — і зрозумів: я б теж не зміг.
Віталик замовк, а я відчув, як усе всередині стислося.
— Подумай, перш ніж дзвонити, — додав він.
Я попрощався й пішов. Телефон задзвонив. Думав, Оксана, але ні — Марійка.
— Ало, ти дзвонив? — заспівала вона.
— Ні, випадково, — буркнув я.
— А може, завітаєш? Зовсім випадково, через крамницю. Я люблю біле напівсолодке…
Мені стало огидно. Від неї, від себе. Я скинув виклик. Вона дзвонила знову й знову. Я скидав, сидячи в машині. Марійка залишила голосове: звинувачувала у боягузтві, називала дитиною. Я не відповів, видалив її номер і заблокував.
Повернувся додому. Пакети так і стояли біля порога. Оксана сиділа в темряві біля столу, дивлячись у вікно. Я сів навпроти.
— Окс… — покликав я.
Вона обернулася. Обличчя спухло від сліз. Серце занило.
— Окс, треба поговорити, — почав я, плутаючись у словах.
Я говорив уривчасто: виправдовувався, шкодував, у чомусь докоряВони мовчки взялися за руки, і в цю мить зрозуміли, що іноді любові треба лише час, щоб знову навчитися дихати.
