Тітка Ріта
Мені 47 років. Звичайна жінка, нічим особливим не виділяюсь. Не красуня, фігура далека від ідеалу. Самотня. Зі свого досвіду вирішила, що заміж не хочу чоловіки всі однакові: тільки б напитися борщу, а потім гепнутися на диван. Хоча, якщо чесно, мені ніхто й не пропонував: ні зустрічатися, ні весілля. Живу вже пятнадцять років у Києві. Робота-дім, дім-робота ось мій побут. Мешкаю у типовій багатоповерхівці спального району.
Мої батьки вже літні, вони живуть в Черкасах, я в родині одна, братів і сестер немає. Двоюрідні десь є, але я не підтримую з ними стосунків і не хочу. Я нікого не люблю, дітей не витримую взагалі жорстка і цинічна людина. На Новий рік буваю в батьків. Так само й цього разу приїздила, а після повернення до Києва вирішила, що потрібно помити холодильник. Викидала всі старі запаси: вареники, котлети все, що давно не чіпала. Поскладала продукти у коробку, спустилася до смітника.
В ліфті був хлопчик, десь семирічний, часто бачила його з мамою, у неї ще й немовля. Думала: «Оце нагуляла!» Хлопчик почав пильно дивитися на коробку. Я вийшла з підїзду, він попрямував за мною. Тихенько питає: «А можна взяти?» Я кажу: «Та це старе усе!» Потім, подумавши, махнула рукою: нехай бере не зіпсуте ж! Повернулася глянути: хлопчина акуратно розкладав пакети, притискав їх до грудей. Я спитала, де його мама. Каже: «Вона хвора, і сестричка теж. Встати не можуть». Я розвернулась і пішла додому, поставила вечерю на плиту.
Сиджу й думаю. Хоч і не була ніколи милосердною, та щось мене зачепило. Я не витримала: зібрала все, що було їстівного: ковбасу, сир, молоко, печиво, картоплю, навіть мясо з морозилки. Вийшла, а біля ліфта зрозуміла: навіть не знаю, на якому вони поверсі. Памятаю, що вище за мене. Стала підніматися і на третьому поверхові мені відкрив знайомий хлопчик. Мовчки переступив, пустив мене у квартиру. Оселя бідна, але ідеальна чистота.
Його мама лежала в ліжку, згорнута клубочком біля немовляти. На столику тазик із водою, мокрі ганчірки. Було видно: температура. Дівчинка сопіла, кашляла. Я спитала: «Ліки є?» Він показав пару старих упаковок прострочені. Я доторкнулася до чола жінки, гаряче. Вона розплющила очі, спочатку не зрозуміла, хто я, а потім хутко підвелася: «Де Антон?» Я пояснила, що я сусідка, розпитала про симптоми у неї та дитини, і викликала «швидку». Доки чекали медиків, приготувала чай із ковбасою їла мовчки, видно було, голодна. Думала: як вона годувала дитину грудьми?
Приїхали лікарі. Переглянули, призначили купу ліків для малятка, сказали ще й уколи колоти. Я сходила до аптеки, купила все необхідне, захопила в магазині молока і дитячого харчування. Навіть мяку іграшку купила, смішну яскраво-жовту мавпочку ніколи не дарувала дітям іграшок.
Її звуть Ганна, їй 26. Родом з маленького містечка біля Житомира. Мати киянка, але вийшла заміж за місцевого. Переїхали туди, працювала на невеличкій фабриці, а чоловік техніком там же. Коли Ганна народилась, батька вбило струмом. Мати залишилась без роботи і грошей; пішла пиячити. За кілька років сусіди відшукали в Києві бабусю, вона забрала дівчинку до себе. В 15 років бабуся розповіла все. Мама померла від сухот, бабуся була мовчазна, скупувата й багато курила.
Ганна з 16 років працювала: спочатку на складі, потім касиркою. Бабусі не стало залишилася сама. У 18 зустрічалася з хлопцем, той втік, дізнавшись про вагітність. Працювала до останнього, гроші відкладала, бо не було на кого сподіватися. Коли народився син, за місяць уже лишала його вдома і мила підїзди. Якось влаштувалась знову до магазину хазяїн зґвалтував її ввечері, потім це повторювалось. Погрожував звільнити, якщо не мовчатиме, бо інакше не знайде роботи. Дізнавшись про вагітність вдруге, дав 5 тисяч гривень і вигнав.
Весь цей біль Ганна розповіла мені тієї ночі. Подякувала і сказала, що відпрацює вдячність прибиральницею чи господинею. Я зупинила її, вийшла й не спала всю ніч, думала: для чого живу? Чому нічого не відчуваю? Батькам не дзвоню, нікого не жалію. Грошей назбирала чимало, а витратити нема на кого. А тут чужа доля, люди не мають грошей навіть на лікування.
Вранці Антон приніс мені тарілку з оладками і, засоромившись, втік. Я стояла на порозі, а від теплоти оладок в руках в душі щось розмерзло, як лід. Хотілося плакати, сміятися й їсти водночас.
Недалеко від нашого будинку є торговий центр, в ньому маленький дитячий магазин. Я марно пояснювала продавчині, який потрібен розмір одягу, тож вона запропонувала піти зі мною і все підібрати на місці. За годину біля дверей стояло чотири великі пакети для дівчинки і хлопчика, ще й ковдру, подушки, білизну купила. Набрала продуктів, навіть вітаміни. Хотілось купити усе можливе. Я відчула, що комусь потрібна.
Минуло вже десять днів. Вони називають мене тітка Ріта. Ганна майстриня на всі руки, моя квартира змінилась: тепліше, затишніше стало. Я дзвоню батькам, надсилаю СМС зі словом ДОБРО для хворих дітей. Я не розумію, як раніше жила. Тепер щовечора після роботи спішу додому. Знаю, тут чекають. А ще навесні ми їдемо всі разом у Черкаси. Квитки вже купили.
