Цієї ночі я випровадила сина та його дружину за двері й забрала в них ключі: настав момент, коли я усвідомила годі.
Минув тиждень, а я досі не можу прийти до тями. Вигнала з власного дому рідного сина та його дружину. І знаєте що? Не відчуваю провини. Ані крихти. Бо це була остання крапля. Вони самі змусили мене піти на цей крок.
Все почалося півроку тому. Як завжди, повернулася з роботи. Втомлена, мрію про чашку чаю та тишу. А що бачу? На кухні мій син Тарас і його дружина Олеся. Вона нарізає ковбасу, а він сидить за столом, читає газету й, ніби нічого не сталося, посміхається:
«Привіт, мамо! Вирішили зайти до тебе!»
На перший погляд нічого страшного. Завжди радію, коли Тарас завітає. Але тоді зрозуміла: це не візит. Це переїзд. Без попередження, без прохання. Вони просто вдерлися в мою оселю й залишились.
Виявилося, їх виселили з орендованої квартири шість місяців не платили за комуналку. Я ж казала їм: не беріть того, що не можете собі дозволити! Виміряйте свої бажання за можливостями. Але ні. Їм потрібен центр, євроремонт, балкон з видом. А коли все розвалилося тікають до мами.
«Мамо, ми лише на тиждень. Обіцяю, шукатимемо квартиру», запевняв син.
Я, наївна, повірила. Подумала: ну добре, тиждень не покарання. Ми ж родина. Треба допомогти. Якби я знала, у що це переросте
Минув тиждень. Потім ще один. Потім третій місяць. Квартиру ніхто навіть не дивився. А осіли вони вже міцно. Жили, як у себе: ні в кого не питали, нічого не робили, нічим не цікавились. А Олеся Боже, як я про неї помилилась.
Вона не готувала, не прибирала. Цілими днями бігала по подругах, а якщо залишалася вдома лежала на дивані з телефоном. Я поверталася з роботи, варила вечерю, мила посуд, а вона ніби на курорті. Навіть своєї чашки не вимила.
Якось обережно запропонувала: може, варто знайти додаткову роботу? Їм було б легше. І тут же отримала відповідь:
«Ми самі знаємо, як жити. Дякуємо за турботу.»
Я їх годувала, платила за воду, світло, опалення. Вони не дали жодної гривні. І ще й уміли влаштовувати скандали, якщо щось їм не подобалося. Кожне моє слово перетворювалося на бурю.
І ось, тиждень тому. Пізній вечір. Лежу в ліжку, не можу заснути. У сусідній кімнаті реве телевізор, Тарас і Олеся сміються, щось обговорюють. А в мене зранку на роботу. Вийшла до них:
«Діти, ви скоро ляжете? Мені завтра рано вставати!»
«Мамо, ну годі драми», сказав Тарас.
«Пані Наталіє, не треба нервів», додала Олеся, навіть не повернувшись.
Я відчула, як щось всередині мене обірвалося.
«Зберіть свої речі. Завтра вас тут не буде.»
«Що?»
«Чули. Виходьте.
Або я сама почну складати ваші речі в мішки.»
Коли я повернулася йти до своєї кімнати, Олеся щось буркнула. Це було занадто. Мовчки взяла три великі сумки й почала складати їхні речі. Вони намагалися мене зупинити, благали, але вже було запізно.
«Або виходите зараз, або викликаю поліцію.»
За півгодини їхні речі стояли у передпокої. Забрала ключі. Ні сліз, ні каяття. Лише злість і докори. Але мені вже було байдуже. Закрила двері. Замкнула замок. І сіла. Вперше за півроку у тиші.
Куди вони пішли не знаю. У Олесі є батьки, купа подруг, завжди знайдеться якийсь диван. Впевнена, вони не пропали.
Не шкодую. Вчинила правильно. Бо це мій дім. Моя твердиня. І не дозволю нікому його поганити брудним черевикам. Навіть якщо це мій син.
