Того дня до мене зайшла жінка, яку я вже років пять не бачила на своєму порозі. Тетяна Миколаївна. У нас у Вересневому її за очі називали «генеральшею». Не через чоловіка-військового, ні, а через статність, через гострий погляд, що різав гірше за скальпель, та через гординю, якою можна було б тричі обнести наше село, як тином. Ходила завжди з прямою спиною, підборіддям догори, ніби ступала не по нашому брудному подвірю, а по палацовому паркету. І ні з ким особливо не водилася, максимум кивне через плече і вся розмова.
А от тепер стоїть на порозі мого медпункту. Не своя. Спина, звичайно, пряма, але в очах така затравлена туга. Хустку свою кольорову на самі брови натягнула, ніби сховатися хоче. Мішкається, не рішається переступити поріг.
Заходь, Миколаївно, кажу їй лагідно. Чого в сінях холод пускаєш? Бачу, не за аспірином прийшла.
Вона зайшла, на табуретку біля печі сіла, руки на коліна склала. Руки в неї завжди доглянуті були, а тепер дивлюся шкіра суха, в тріщинках, пальці дріжать дрібно-дрібно. Мовчить. А я й не поспішаю. Налила їй чаю свого, з мятою та липою. Поставила перед нею на стіл.
Пий, кажу. Душу зігрієш.
Вона взяла чашку, а в очах у неї сльози заблищали. Не покотилися, ні, гордість не пустила, а так і стояли, ніби вода в криниці.
Зовсім я одна, Семенівно, видихнула вона нарешті, і голос був чужий, надламаний. Сил уже нема. Руку от недавно прищемила, не зламала, слава Богу, але болить, лиха година, ні дров принести, ні води. А спину ломить так, що ні зітхнути, ні охнути.
І потекла її скарга, як весняний струмок, каламутний та гіркий. А я сиджу, слухаю, киваю, а сама бачу не теперішню біду, а те, що було пять років тому. Згадала, як у її хаті, самій охайній у селі, лунав сміх. Син її єдиний, Дмитро, гарний та роботящий, наречену привів. Олесю.
Дівчина була тихий янгол. Дмитро її з міста привіз. Очі ясні, довірливі. Коса русява, товста. Руки до будь-якої роботи звиклі, хоч і тоненькі. За що він її полюбив зрозуміло. А от чому Тетяні не вподобалася цього ніхто в селі не зміг збагнути.
А не вподобалася, і все. З першого дня Миколаївна її поїдом жерла. Не так сидить, не так дивиться. Борщ у неї, бачте, недостатньо червоний, а підлога недостатньо чисто вимита. Компот зварить «цукру перевела, марнотратниця». Городину прополе «усю кропиву для щей вирвала, безрука».
Дмитро спочатку заступався, а потім здавав. Він таки був маминим улюбленцем, все життя під її крилом. Кидався між ними, як осиновий лист на вітрі. А Олеся мовчала. Тільки худшала і блідла з кожним днем. Я її колись зустріла біля криниці, дивлюся а в неї очі на мокрому місці.
Чого ж ти, доню, питаю, терпиш?
А вона мені усміхнулася так гірко:
А куди ж я подінуся, тіто Варю? Люблю його. Може, звикне вона до мене, помякшає
Не помякшала. Останньою краплею стала стара вишита скатертина, яку ще мати Тетяни робила. Олеся її необачно випрала, і узір трохи злився. Ох, що тоді було Крику було на всю вулицю.
Тієї ж ночі Олеся й пішла. Тихо, без слів. Дмитро зранку як з ланцюга зірвався, шукав її, а потім прийшов до матері, очі сухі, страшні.
Це ти, мамо, тільки й сказав. Ти моє щастя знищила.
І теж поїхав. За чутками, знайшов свою Олесю в місті, одружилися, донька в них народилася. А до матері ні кроку. Ні вісточки, ні дзвінка. Ніби відрізало.
Тетяна спочатку гарцювала. «І слава Богу, казала сусідкам. Не потрібна мені така невістка, а й син, мабуть, не син, коли проміняв матір на спідницю». А сама раптом постаріла, зівяла. У своїй ідеальній, чистій, як операційна, хаті лишилася сама-на-самі. І ось тепер сидить переді мною, і вся її гордість, вся генеральська стать, облетіла, як лушпиння з цибулини. Залишилася лише стара, хвора, самотня жінка. Бумеранг-то, він не зі зла летить, він просто по колу ходить і повертається туди, звідки його запустили.
І нікому я не потрібна, Семенівно, шепоче вона, а по щоках повзе перша, скупа сльоза. Хоч у петлю лізь.
Гріх таке казати, Миколаївно, відповідаю їй суворо, а саму жалість душить. Життя дано, щоб жити, а не щоб у петлю. Давай я тобі укол зроблю, спина перестане боліти. А там побачимо.
Зробила укол, натерла їй спину пахучою маззю. Вона ніби трохи ожила, плечі розпрямила.
Дякую тобі, Семенівно, каже. Не сподівалася я від когось доброти дочекатися.
Пішла вона, а
