**Третя кімната — не для гостей**
“Не смій туди заходити!” — гукнула Ганна Степанівна, вискочивши з кухні з мокрими руками. “Скільки можна тобі казати!”
Десятирічний Вова завмер біля напіввідчинених дверей, озираючись на бабусю. В його очах застигло здивування, змішане з обрадою.
“Бабусю, а що там такого? Я лиш хотів подивитися…”
“Нічого там нема! Тільки курява!” — швидко підійшла до внука Ганна Степанівна, рішуче зачинила двері і повернула ключ. “Іди краще мультики дивись або з лего грай.”
Вова знизав плечима і поплентався у вітальню, але бабуся бачила, як він озирався на заборонені двері. Важко зітхнувши, вона сховала ключ у кишеню фартуха. Знову те саме. Кожного разу, коли внук приїжджав на канікули, починалося одне й те саме.
“Мам, ну чого ти його лякаєш?” — вийшла з ванної Олеся, витираючи волосся рушником. “Він же дитина, йому все цікаво.”
“А тобі не цікаво?” — різко спитала Ганна Степанівна.
Олеся зупинилася, рушник застиг у її руках.
“Мені… мені і так добре, мам. Нащо перечитувати минуле?”
“Ось і правильно. І Вові незачім. Нехай краще на дворі гуляє, а не по чужих кутах лазить.”
Олеся хотіла щось сказати, але змовчала. Вона знала цей тон матері, знала, що сперечатися марно. Краще відвести сина на інше.
Ганна Степанівна повернулася на кухню, включила чайник. Руки тремтіли, коли вона діставала чашки з шафи. Двадцять років минуло, а серце все одно стискається, варто лиш згадати ту кімнату. Те, що там залишилося.
Після обіду Вова ліг на диван з планшетом, Олеся читала книгу у кріслі. Ганна Степанівна мила посуд і позірком стежила за внуком. Хлопець був розумний, спостережливий. Надто спостережливий.
“Бабусю, — раптом спитав Вова, не відриваючись від екрана, — а чому у вас трикімнатна квартира, а живете ви лише у двох кімнатах?”
Ганна Степанівна випустила тарілку в мийку, та брязкнула об край.
“Звідки ти знаєш, що квартира трикімнатна?” — обережно спитала вона.
“Та я ж не сліпий! Двері рахувати вмію. Ось ваша спальня, ось вітальня, де я сплю, а ось там треті двері. Завжди замкнені.”
Олеся відірвала очі від книги, подивилася на матір. Ганна Степанівна стояла спиною до них, плечі напружені.
“Там… там старі речі лежать, — тихо сказала вона. — Нецікаві тобі.”
“А можна подивитися? Я акуратно, нічого не зламаю.”
“Не можна!” — різко повернулася Ганна Степанівна. “І більше не проси!”
Вова здригнувся від її голосу, навіть Олеся здивовано підняла брови.
“Мам, що з тобою? — підвелася вона. — Ти ж ніколи не кричиш на Вову.”
Ганна Степанівна притулилася до мийки, провела рукою по обличчю.
“Вибач, внуче. Просто… просто я дуже втомилася сьогодні. Не сердься на бабусю.”
Вова кивнув, але здивування в його очах не зникло. Розумний хлопець. Надто розумний.
Ввечері, коли Вова заснув, Олеся підсіла до матері на кухні.
“Мам, може, справді вже час?”
“Час для чого?”
“Ну… розібрати нарешті ту кімнату. Двадцять років минуло. Тата вже нема, а ти все…”
“Не смій! — Ганна Степанівна схопилася так різко, що стілець перекинувся. — Не смій туди лізти!”
“Мам, заспокойся, будь ласка. Я просто думаю, що нездорово так жити. Ти ж сама мучишся.”
Ганна Степанівна підняла стілець, сіла назад. Руки знову тремтіли.
“Не мучиКоли Вова вперше засміявся в кімнаті дядька, Ганна Степанівна відчула, що її син десь там, у далеких зорях, теж посміхається.
