ЗАПОВІТ МОЛОДШОГО СИНА
Віра не зводить погляду з напису «Операційна». Літери розпливаються в очах від безкінечних годин очікування, серце шалено гупає в грудях. Вона раз по раз перебирає в руках улюблену іграшку Назарчика, свого чотирирічного молодшого сина: пластмасовий червоний трактор із ковшем. Назарчик, звісно, спершу мріяв про синій трактор, як у мультику, але з часом всім своїм ніжним серцем привязався саме до цього подарованого тато іграшки.
Нарешті за каламутними скляними дверима зявляється силует лікаря, двері риплять, і в коридор виходить втомлений чоловік у білому халаті. Віра схоплюється з лави й кидається до нього:
Лікарю, скажіть, як все минуло? Як Назарчик?
Лікар винувато опускає голову, знімаючи маску:
Віро Іванівно, мені дуже шкода Ми зробили все можливе
***
Віра лежить клубочком на ліжку Назарчика. Подушка ще зберігає теплий запах її малого. На дзеркалі напроти досі видно відбиток його долоньки, вимазаною печивом. Як добре, що вона не встигла витерти дзеркало! Більше Назарчик його вже не забруднить. Ніколи не покладе стомлену голівку на подушку.
Солона сльоза скочується по обвітреній щоці Віри. Від горя палає її серце цілковито здорове ззовні. Те, чого так не вистачало Назарчику Старший син, Остап, здоровий і вже доволі самостійний йому вісімнадцять, він студент університету. А Назарчик Пізня радість, яка обернулася найбільшим болем у житті. Всі обстеження під час вагітності були чудові, і лише перед пологами несподівано виявили складну ваду серця Саме під час важкої операції щось пішло не так і ось Назарчика більше нема
***
Віра засинає тривожним, неспокійним сном. І от знову, як багато останніх ночей, бачить себе на сонячній галявині, всипаній запашними українськими квітами. Удалині стоїть її Назарчик, усміхається тією ж невловною дитячою посмішкою, вдягнений у свою улюблену вишиванку з машинкою. У татусевих руках великий букет ромашок.
Назарчику, сину! кличе Віра, проте хлопчик, наче не чує, задумливо перебирає ромашкові пелюстки.
Віра біжить квітковим полем, розкинувши руки для обіймів, але відстань між ними не скорочується, а навпаки Назарчик все віддаляється. Віра кричить від розпачу, та не може його наздогнати. Раптом Назарчик підіймає погляд, ласкаво усміхається й зникає. А на землю повільно опадає біла хмарка ромашкових пелюсток
Віра зупиняється, де впали пелюстки, і дивиться під ноги на зеленій траві з білосніжних пелюсток викладено якусь адресу
***
Віру будить дзвінок телефона. На екрані “Остап”.
Так, сину, відгукується вона хрипло.
Мамцю, я сьогодні приїду, приготуй щось смачненьке!
Віра натягує посмішку. Треба триматися. Минуло майже три місяці відтоді, як не стало Назарчика, але ж вона ще має старшого сина! Настав час спробувати жити далі.
Звісно, синку, що хочеш? Може, напекти млинців?
Було б круто, мамо! Чекай, я вже в автобусі, скоро буду!
Остап намагається провідувати батьків кожні вихідні, знає для них це непросто, але треба триматися разом. Для того і є родина.
Віра через силу встає з ліжка й іде на кухню. Відкриває холодильник, перебирає полички, й бачить: молока немає. Її чоловік Віталій сидить, паяє щось у ноутбуці. Піднімає окуляри на лоба й питає:
Тобі щось потрібно? Може, сходити в магазин?
Остап дзвонив, він їде, просив млинців, тихо відповідає Віра. Молока нема. Я краще сама прогуляюсь, трохи провітрюсь.
Віталій здивовано підводить брови: “Оживає потроху!” думає із полегшенням.
Віра вдягається і виходить з дому. Легкий весняний вітерець приємно лоскоче обличчя, у повітрі весело щебечуть птахи, крони дерев набутили зеленої барви, обіцяючи молоду листя. Природа прокидається після зими. Віра зітхає: “Як шкода, що Назарчик не побачить своєї пятої весни”
Відганяє сумні думки, і прямує до магазину.
***
Взяла з полиці літр молока, улюблені цукерки Остапа, хліб, куряче філе і до каси. І тут з іншого боку стелажів лунає веселий, до болю знайомий дитячий сміх. У грудях стискає: так сміявся її Назарчик.
Вона кидається у той ряд, але бачить лише силует дитини, що щезає за полицями. Все чудово розуміючи, Віра йде за ним. По дорозі випадково збиває картонну рекламну вивіску.
Нагинається підняти і завмирає: на білосніжному тлі червоними літерами написано ту саму адресу зі сну.
Назарчику, що ти хочеш мені сказати? шепоче Віра.
Додому повертається із думкою, що це не випадковість. Назарчик хоче щось передати, але що саме? Треба обовязково перевірити адресу в інтернеті. Але не сьогодні. Сьогодні приїде її син, треба гідно його зустріти.
***
Вечір минає напрочуд тепло. Віра навіть дозволяє собі усміхатися, слухаючи студентські байки Остапа. Той із задоволенням ласує домашніми стравами, а Віра з Віталієм ніжно вдивляються в нього свого старшого, єдиного тепер сина Нарешті всі розходяться спати, і ніч повністю охоплює місто.
Втомившись, Віра миттєво провалюється у сон. Прокидається серед ночі від чіткого відчуття: у ванній хтось тихенько співає. Серце вискакує з грудей: цей голос не переплутаєш ні з чим Назарчик наспівує улюблену пісеньку з мультика про синій трактор
Віра ковтає сльози, підводиться і, обережно ступаючи, йде до ванної. Ледь притискає долоню до дверей і, як і слід було чекати, нікого там немає. Очі мимоволі знову наповнюються сльозами.
“Чого ж я чекала? Що Назарчик буде у ванній? Назарчика ж більше нема! Це все мій зболілий розум!” закипає злість на себе.
Вона вмикає воду, аби умитися та привести себе до тями. Час припинити знущання над собою. Для Віталія, для Остапа Віра миє обличчя, дивиться у дзеркало на неї дивиться бліде, стомлене обличчя з темними колами під очима.
Раптом, ніби на зло, мильна піна, яку вона проводить по дзеркалу, утворює літери ту ж саму адресу… За спиною відчувається зимний протяг. Віра виразно чує тоненький дитячий голосок:
Я чекаю на тебе, мамо
***
Ти чого не спиш? Віталій зводиться на лікті, розбуджений світлом від екрана ноутбука.
Віра сидить у кріслі, тримає на колінах ноутбук і втуплено дивиться в екран.
Віталику, подивись Якщо ти відчуєш те саме отже, все, що відбувається зі мною останніми днями, не ілюзія
Віталій неохоче підходить. Тепло охоплює його серце, коли його погляд зупиняється на фото чотирирічного хлопчика.
Мельник Ігор, 4 роки свідчить напис під фотографією. Батьки Ігорчика загинули в ДТП три роки тому, виховувала бабуся. Останні пів року Ігор у дитбудинку, адже бабусі не стало
Ця адреса переслідує мене, пояснює Віра, її передає мені наш Назарчик
Вона розповідає чоловіку про сьогоднішній сон, випадок у магазині і у ванній. Після деяких роздумів Віталій твердо каже:
Віра, ми їдемо
***
Катерина Олександрівна, директор дитячого будинку у Львові, веде Віру й Віталія світлим коридором, не стримуючи хвилювання:
Коли Ігорчик до нас потрапив, думали ненадовго. Соціалізований, розвинений хлопчик, виховувала бабуся в гарній українській родині. Його вже тричі хотіли всиновити, але Ігор при зустрічі замкнений, уникає контакту. Каже, що його мають знайти «мама і тато», і він їх впізнає. А от останні місяці у нього зявився уявний друг Ігорчик називає його Назарчиком. І нещодавно він сказав, що мама й тато от-от прийдуть за ним.
Віра й Віталій перезираються. Невже їх Назарчик вирішив допомогти сироті?
Подивіться, познайомтесь. Можливо, саме ви відкриєте для нього двері в родину, підсумовує Катерина Олександрівна, відчиняючи двері дитячої кімнати.
Віра одразу впізнає його. Маленький, худорлявий, у колі інших дітлахів, будує вежу з кубиків і тихенько насвистує пісеньку про синій трактор Ігорчик раптом озирається, кидає кубики й мчить до Віри та Віталія з вигуком:
Мамо, тату! Я знав, що ви прийдете!!!
***
Оформлення всиновлення відбувається напрочуд швидко Катерина Олександрівна щиро радіє, що Ігор нарешті йде до справжньої родини. Дізнавшись про трагічну смерть їх Назарчика, вона керує оформленням документів особисто. За місяць Віра, Віталій та Остап приїжджають за Ігорчиком, щоб забрати його додому.
Перед виходом Ігорчик вириває долоньку з руки Віри й каже:
Мамо, почекай! хлопчик вдивляється в кінець коридору. Там Назарчик, він хоче попрощатися!
Серце Віри тисне туга, але це вже світлий біль із прийняттям треба жити далі. Особливо тепер, коли її присутність потрібна маленькому Ігорчику, який пустив нову родину у своє відкрите серденько. Вона ніколи не забуде Назарчика й завжди буде його любити, але тепер у неї є ще одне життя, заради якого вона повинна бути сильною.
Ігорчик підбігає до віконця, трохи там стоїть, потім біжить назад до своєї нової мами, тата й брата Остапа. А по той бік скла з широкого підвіконня здіймається білий голуб. Пташка облітає будівлю й довго кружляє у весняному небі, ніби посилаючи на землю світло надії для усієї родиниВіра міцно обіймає Ігорчика, а Віталій кладе долоню їй на плече. Вони йдуть до виходу попереду нова весна їхньої сімї, і в кожному кроці бринить світла вдячність. Ігорчик, стиснувши в руці маленький червоний трактор із ковшем, раптом піднімає голову й шепоче, ніби комусь невидимому:
Дякую, Назарчику
На мякому ранковому світлі, що ллється у вікна дитбудинку, танцюють пилинки, і серед них на мить здається промайнула легка дитяча тінь у вишиванці, махнула рукою й розчинилася у золоті сонця.
Тепер у цій родині знову чути сміх, знову пахнуть млинці, знову розквітає любов. І в кожній ромашці, у кожній дитячій пісеньці живе память і віра, що навіть найболючіше прощання може стати дверима до нового щастя.
Бо там, де одна маленька душа відпускає світ нова знаходить сімю. І коли вечорами Ігорчик уже вдома, засинаючи міцно тримає трактор під подушкою, Віра шепоче у темряву:
Наш Назарчику, твій заповіт виконано. Тобі вдалося знову подарувати нам життя.
