Три дні поспіль Ганна вимивала кожен куточок хати, ніби не пил був ворогом, а час, що відділив її від сина.
Прокинулась уночі, хоча автобус мав прибути до села лише по обіді. Та й спати не могла. Андрій повертався додому після пяти років у Польщі. Пять років, коли бачила його лише на рідких фото та у відеодзвінках, які переривалися через поганий звязок.
У кухні під чистим рушником піднімалося тісто на паски. Звечора вона готувала мясо для голубців, загортала їх по одному аж до пізньої ночі. Голубці тушкувалися на малому вогні годинами, наповнюючи хату запахами дитинства Андрія. Спекла і пиріг із сиром його улюблений з малих літ.
Тепер Ганна дивилася у дзеркало в кімнаті. Ретельно розчесала волосся, повязала нову хустку, куплену спеціально на ярмарку. Розглядала зморшки біля очей. Пятдесят вісім років залишили сліди як і праця в полі, і турбота за домом, і туга за єдиним сином.
«Чи впізнає він мене?» подумала, а потім усміхнулася дурниці цієї думки. Вона ж його мати. Але він? Чи змінила його Польща? Чи досі так само добре говорить українською? Чи не буде йому соромно за стару хату, за пиляві селянські вулиці?
Сусіди весь ранок проходили повз воріт, вдаючи, що йдуть по справі, але на ділі хотіли побачити приготування. «Андрій Ганни повертається», шепотіли вони. «Великим паном став у ляхів.»
Тільки ті, хто виростив дітей і провів їх у далеку дорогу, знають, що кожен день очікування це маленька вічність.
Коло обіду вона почала накривати стіл у великій кімнаті, яку відчиняли лише на свята. Вишитий скатертина, блискучі прибори, гарний посуд із серванту, що стояв закрита решту року. Посередині столу, у кришталевій вазі, вона поставила свіжі квіти з саду.
Закінчивши, вийшла у двір і сіла на лавку під горіхом. Звідси було видно головну дорогу, можна було почути автобус, коли зупиниться біля центру села. До приїзду ще було кілька годин, але вона була готова чекати. Серце билося, як у дівчини перед першим побаченням.
Скільки таких батьків чекало по українських селах? Скільки матерів рахували дні між візитами дітей, що пішли за кращою долєю? Ніяка жертва не була надто великою, щоб син міг жити краще, але ціна самотності часом була важкою.
Близько четвертої почулася автобусна клаксон у далечині. Встала, розгладила спідницю, поправила волосся. На мить завмерла, ніби набираючи сили з землі під ногами, і пішла до воріт.
Автобус зупинився біля центру села, піднявши хмару пилу. З нього вийшли кілька людей стара жінка з мішками, двоє підлітків, чоловік середніх років. А потім останнім високий юнак у темно-синьому костюмі, з валізою в одній руці й букетом квітів у другій.
Ганна завмерла. Це був він, але ніби й не він. Вищий, ніж вона памятала, стрункіший, з коротко підстриженим волоссям і виглядом, що робив його чужаком у краєвиді села. На мить її охопила непевність.
Та потім юнак підвів очі. Вони засяяли, а усмішка змінила його обличчя. Він кинув валізу й побіг до неї.
«Мамо!» гукнув він іздалеку.
І раптом дорогий костюм не мав значення. Це був її хлопчик, що біг із школи, підліток, що допомагав у городі, юнак, який обіцяв повернутися, як би далеко не пішов. У його очах вона побачила ту саму теплоту, ту саму любов.
Коли він опинився перед нею, Андрій зупинився на мить, ніби хотів розглянути її, переконатися, що це вона. А потім обійняв, стиснув так міцно, що вона ледь дихала.
«Мамо» прошепотів він, сховавши обличчя у її плече. «Моя мамо.»
Ганна відчула, як сльози котилися їй по щоках. Не могла вимовити слова. Тримала його міцно, як тоді, коли він був малим і вона боялася загубити його в натовпі. Він пахнув інакше дорогим одеколоном і чужиною, але це був її син.
«Ходімо додому, промовила вона нарешті, витираючи сльози. Я чекала.»
Андрій подарував їй букет білі троянди. Підняв валізу, простягнув руку. Разом вони пішли селянською вулицею до хати, де вікна були розчинено навстіж, а стіл накритий на зустріч сина.
Ідучи повільно пилявою дорогою, Ганна відчувала, як роки самотності тануть, як сніг під весняним сонцем. Неважливо, скільки він пробуде. Неважливо, чи знову поїде. Зараз він був тут, поруч, і в цю мить світ був досконалим.
