Ольга Іванівна прокинулася о третій ночі від того, що на тумбочці настирливо вібрував її старенький мобільник.
Сонно протерла очі, не розуміючи, хто міг їй телефонувати у таку пізню годину. Взяла телефон в руки, глянула на екран і серце відразу забилося швидше телефонував син.
Алло Славчику, що сталося?! стривожено запитала Ольга Іванівна. Чому ти дзвониш у таку пору?
Мамо, пробач, що розбудив. Розумієш я їхав додому з роботи затинався Святослав, і тут Я не знаю, що робити…
І що сталося, сину? Говори вже! Чи ти хочеш, щоб мама злякалася до смерті?
Та вона тут лежить на дорозі. Може, порадиш щось? Я вперше таке бачу розгубився трохи.
Кілька секунд обоє мовчали.
Я не зрозуміла Ти хочеш сказати, ти збив людину? На смерть? жахнулася Ольга Іванівна і ледь не випустила телефон, бо руки тряслися від хвилювання.
Та ні, здається, ні. Та і не я її збив. Хтось інший. І то не людина
То хто ж тоді?
Собака… Схожа на вівчарку, мабуть. Ще дихає, але тяжко. Що робити, мамо? В нас у Тернополі ж усі ветклініки до ранку зачинені… Ти більше з тваринами, поради жодної не маю.
Святослав поглянув на собаку, що лежала при дорозі, а світло фар освітлювало її боки живіт то підіймався, то опускався. Дихала важко, а в очах смуток, наче прощалася з світом.
«Головне, що ще дихає Отже, не все так погано», подумав хлопець і притис телефон до вуха.
*****
Три дні перед цим.
Мамо, ти знову за своє? Ну немає тобі чого робити? Навіщо ти цих котів підгодовуєш постійно? захоплено вигукнув Святослав, коли забіг швиденько навідати матір і помітив її біля будинку з пакетом корму для котів. Раніше вона такою не була.
А щойно пішла на пенсію відразу розквітло в ній тепло до котів. Та й яке ще! Що не день, то новий. Заради чого, невідомо. Люди дивляться ніби дивна зовсім.
Привіт, синочку, Ольга Іванівна випросталась і помахала сином. Чому не попередив, що зайдеш? Я б пиріжків напекла.
Та, бачу, ти вже все смачненьке своїм котам віддала, жартома кинув Святослав.
Він відверто не розумів, навіщо мамі тратити гривні і час на це все. Звідки така потреба допомагати бездомним звірятам? Домівка вже й так притулок четверо котів за рік підібрала, всіх додому принесла.
Здавалося б досить уже. Та Ольга Іванівна не полишала цю звичку.
Котів, щоправда, любила понад усе. Але, якщо треба і собаці допоможе. Навіть голуби, що тулитися біля смітників, не лишалися без частки хліба.
Сусіди прозвали її «лятєю Терезою» кварталу.
Святославу ці погляди завжди були неприємні. Сусіди криво посміхались чи пальцем під скроню крутили, натякаючи на божевілля.
Сину, хай собі думають. В світі мало доброго, я ж його хочу зробити трохи більше, тихо мовила мати, помітивши, як син кидає нервові погляди на сусідів. От поглянь що ті бідаки бачать на вулиці? Нічого хорошого. А я їм даю бодай іскорку турботи. Щоб не відчували себе самотніми. Страшно, коли існуєш і ти нікому не потрібен… Памятаєш, що твоя бабуся казала?
Мамо, ну чотири коти вже ж чимало. Не вистачає? знизав плечима Святослав.
Тут не в кількості справа. Якби мала простору хату і більшу пенсію підібрала б і більше. Але не можу, сам знаєш. Та допомагати треба всім тому підгодовую. Навіть коли вважають мене дивною. Людям треба показувати добрий приклад.
Який ще приклад?
Хтось побачить, задумається може, й сам допоможе. Ми відповідаємо за тих, кого приручили. І взагалі, ми ж люди. Маємо бути людяними. Бо, крім нас, цим ніхто не займеться.
Святослав намагався зрозуміти маму. Але все одно думав, що це трохи занадто. Може, допомагати бідним це так але тваринам?
Проти котів чи собак на вулицях міста він нічого не мав. Але, якось, вважав крайнощами таку турботу.
Та через три дні після цієї розмови з Ольгою Іванівною з ним сталося дещо, що назавжди змінило його ставлення до тварин.
У той вечір Свято повертався додому далеко за опівніч.
Зазвичай він приїздив раніше, але сьогодні на роботі був справжній завал і довелося добряче затриматись.
Може, воно й на краще, подумав він. Давно не катався порожніми нічними вулицями рідного Тернополя.
Святослав ніколи надміру не ризикував за кермом, але цієї ночі відпустив собі трохи волю натис педаль газу, розганяючи авто. Та довго його нічна подорож не тривала.
Святослав встиг загальмувати в останню мить, побачивши, як на дорозі щось лежить.
Кілька секунд він сидів мовчки, міцно стискаючи кермо. Коли страх минув, вискочив з машини і кинувся до тварини.
Одного погляду вистачило собаку збили. Мабуть, хтось, кому в голову прийшло ганяти містом вночі, як і йому зараз. А, може, й пяний.
Та вже байдуже головне, як допомогти. Та що робити?
Зовсім розгубився, бо й гадки не мав, чим собаці допомогти з собаками в житті справ не мав. Тому й подзвонив до мами. Більше не було до кого.
*****
Алло Славчику, що трапилося? стривожено повторила Ольга Іванівна. Що таке, синку?
Мамо, вибач, що розбудив Я з роботи, тут на дорозі Не знаю, що робити…
Не жени так ката, говори! Що там?
Тут собака лежить, схоже на вівчарку. Дихає ще, але тяжко. У нас же жодна клініка не працює вночі. Куди її? Може, ти щось знаєш?
Святослав слухав, як у телефоні тихо дихає мати, а сам тим часом дивився на собаку у світлі фар дихала важко, очі сумні-сумні, ніби просить допомоги.
Мамо, що ж робити? Може, когось з ветів знаєш?
Ні, на жаль, нікогось. І клінік цілодобових нема в нас. У Львів чи Київ не довезеш не дотягне. Вези її до мене.
До тебе? Це жарт?
Цілком серйозно. Не затягуй. Коти не вовки, нічого не буде. Я усе підготую, принось. Маємо допомогти хоч якось.
*****
За півгодини Святослав, трясучися й замурзаний, ніс велику собаку сходами на четвертий поверх.
Авто брудне, одяг брудний, але йому було байдуже вперше хвилювало лише одне: щоб тварина вижила. Так, наче це не собака, а людина.
Ось тут поклади, обережно, показала мама на диван, застелений старою ковдрою.
Ольга Іванівна ветеринаром не була, але в клініці бувала часто й щось таки запамятала. А Святослав з сучасним телефоном вичитував поради, що й як робити.
Хоч і важко зупинили кровотечу, полегшили біль. Було видно собаці стало легше.
І не повірите навіть коти допомагали! Спочатку насторожено мявкали, але швидко зрозуміли, що ні до чого. Лягли біля собаки, уркотіли, ніби моторчики. Тварина заснула не від болю, а від спокою.
Мамо, одужає? тихо спитав Святослав, гладячи знайду.
Впевнена, що так. Травми не такі вже й серйозні. Знаєш, якщо ця собака змогла змінити твоє ставлення до братів наших менших ще не дарма ти її зустрів.
Ну я ж не міг залишити на дорозі. Та й по-людськи якось
От і я кажу. Три дні тому ти не розумів мене, а тепер сам не спиш, собаку рятуєш. І щось мені підказує, що назад на вулицю її не виженеш.
Певно, ні тихо усміхнувся Святослав. Було у цьому щось нове й дуже приємне: відчути себе людиною
*****
Вранці він відвіз собаку у ветклініку. Прийшов до відкриття а люди, побачивши його з собакою на руках, одразу поступилися чергою. Навіть попросити не треба самі зрозуміли.
Саме тоді Святослав переконався: немає нічого поганого в тому, щоб любити й допомагати тваринам. І ті, хто це робить, стають кращими, добрішими, справжніми Людьми.
Гамора (так син назвав собаку) підлікували, а тепер кожної неділі Святослав приходить до мами, й вони гуляють разом точніше, вже й коти з ними, бо самі приєдналися.
Сусіди дивуються, а Святослав більше не звертає на них уваги.
Дякує Гаморі вона принесла у його серце співчуття. І мамі за правильний приклад.
А ще тим людям біля клініки за небайдужість. У ту мить він уперше по-справжньому подумав: світ можна зробити добрішим.
Тепер, що б не говорили, Святослав, як і мама, намагатиметься допомагати всім, хто цього потребує хоч коту, хоч собаці, хоч людині.
Бо людяність це і є найбільший сенс життя.
