Три нитки. Три долі
Що вона сказала, Ганю, не почула я? Олександра Іванівна нахилилася навскіс, ближче до своєї подруги, Ганни Павлівни, яка крокувала поряд.
Та детально пояснила, про що йшлося в розмові мами й дівчинки років семи, які щойно пройшли повз.
Та у них у школі якийсь бешкетник, а вона йому сказала
Ганна розповідала голосно, на всю Івана Франка. Олександра уважно слухала, не перебивала, лише озирнулася й знайшла поглядом ту саму дівчинку, кивнула їй услід.
Гарна, чистенька дитина. Але вже аж надто розумна! усміхаючись, встановила вона діагноз.
Чому? здивувалася Олександра Іванівна, підтримала подругу під лікоть і повела вперед, бо світлофор уже давно блимає зеленим, а машини терпляче чекають, поки дві поважні жінки перетнуть дорогу.
Що? Я не чую, Олексо, що? перепитувала Ганна, зніяковіло озиралася навколо, пригорнула до себе сумку й дрібними кроками поспішила до тротуару.
Кажу, чому розумна? знову підвищила голос Олександра.
Е-е Та просто так.
Олександра Іванівна не завжди полюбляє пояснювати свої висновки. Чи то лінь, чи впевнена, що й так все зрозуміло.
Дівчинка взяла на себе обовязок виховувати хулігана? Зауваження робить, повчає? Ні, діти! Так це не вирішується… Так не піде!
Олександра невдоволено хитає головою, Ганна важко зітхає. Іноді подруга просто нестерпна у своїй загадковій недомовленості. Але й без Олександри цей світ такий, що невпізнавано перевернувся, був би зовсім чужим…
Ганна Павлівна й Олександра Іванівна сусідки. У них незвичайні оселі кожна має власний вхід прямо з подвіря, без жодних підїздів чи ліфтів. Жінки мешкають у давній будівлі старого маєтку в Києві на Подолі, колись приватної гетьманської садиби, потім подарованої видатному діячу культури. З його ініціативи у центральній частині відкрили гімназію, а флігелі й прибудови переобладнали під творчі майстерні. Далі історія шматувала долі маєтку й розмірене життя його стін. Отак і виявилося, що одноповерхова, напівкругла будівля, де ще до війни була стайня, перетворили на квартири. Більшість мешканців розїхалися, обрали хмарочоси чи новобудови, а Ганна, Олександра й ще одна подруга, Катерина, яро тримаються за своє, розриваючи пропозиції викупити чи обміняти квадратні метри грошима, допомогою, із пропискою.
Приватні компанії, адвокатські контори, навіть кавярні всі хотіли цей шмат Подолу, у самому серці Києва, на Андріївському узвозі. Он і Михайлівський Золотоверхий недалеко, Хрещатик видно між дерев. Головна будівля, звичайно, зайнята мистецькою школою, але лишаються ще ті самі флігелі студентів, художні майстерні поки не передані в «надійні руки».
Але ці троє, немічні вже й тендітні, стоять горою за свої гніздечка. Тут все їхнє життя, і тут кінець.
До Катрусі зайдемо, впевнено каже Ганна, тримаючи коробку з тортом. Привітаємо.
Що? Що ти кажеш, не можна розібрати. Ганю, подивися на мене, я по губах вичитаю! смикає за рукав подругу Олександра. Їй незручно, соромно і страшно, що Ганна раптом закричить і піде. Звичайно, глухота дратує, не залізна ж Гануся…
Та Ганна спокійно зупиняється, нахиляється до обличчя Олександри і виразно, чітко промовляє по складах.
О, так. Катруся кликала Я памятаю! Ганна киває. Непорозуміння залагоджено.
У Катерини Федорівни, бідної немічної сусідки, сьогодні свято день народження доньки. Ліля вже й сама не молода, крутиться на роботі, додому наїжджає рідко. Мали святкувати в суботу, потім перенесли Та Катерина на Лілю не в образі.
Я сама винна, промовляє, коли гість сідають за скромно накритий стіл. Та й не треба про мою дівчинку щось казати! піднімає палець догори.
Ганна Павлівна гладить трумтливу руку схвильованої подруги. Та рука, яку Катруся ще дитиною використовувала, щоб виривати бурян з клумби під час війни, висаджуючи город. Цією ж рукою тримала важку лопату, старанно копала глину, а потім обережно, ніби пташеня, висівала насіння. Було важко й голодно. Мами всіх трьох дівчат працювали у лікарнях, самі дівчата залишалися самі вдома. Принесуть мами чорний хліб, іноді маргарин був з присмаком тирси, проте й того були раді Але був у них город, був план і віра у краще!
З літніми сусідами, навіть із норовистим дідом Трохимом колишнім агрономом, вдалося дістати насіння. Він, сварливий і сердитий, та дівчатка приваблювали його як промінчики справжності й неспинної юності.
Ось вам, дівчата, насіння! Посієте поласуєте! А я підкажу!
Спершу не вірили… але у них вродила навіть капуста, огірки розповзлися поміж сонячних листків. Петрушка не прижилась, дід лаявся: погубили урожай!
Та все ж приносив сухарі, витирав дівчачі носи.
Війна мине, батьки повернуться та такого саду накриємо, що весь Київ заздритиме! обіцяв.
Не дожив, правда, війнець… Винесли його з дому, а у дівчат боліла втрата. Було смерті довкола, але коли йде хтось рідний страшно удвічі. Сад саджали вже без тат…
…Тепер Катерина на кріслі-колясці, над нею ковдра, її рука легка, як сухий листочок. Ганна ніжно її тримає, Олександра нарізає огірочки й розкладає печеню. На столі маленькі чарочки: Катруся любить домашню калинову наливку заздрить навіть Київському Лікеро-горілчаному! Будуть пити за здоровя Лілі, за невдаючі ноги Катерини, що не слухаються вже пять років, за те, щоб зима була мякша.
Катя всиділа б та ноги взяли й відібрали у неї рух. Впала взимку, послизнулася… Вчора все ніби гаразд, а вже зранку не ворушиться. Телефон надто далеко, дотягтися сил бракує… Худенькою була раніше, а зараз гормони, роки…
Чула, як виходила на двір Ганна голуби її вже знають; Іван Франка шурхіт кроків під вікном квартири низькі, зимою холодно, ходять ледь не в валянках. Сусідів видно, як у лінзі.
Ганна пішла до магазину, скоро й Олександра, соня…
Катерина довго не кликала на допомогу мерзла, бо жовтневий вітер висмоктав усе тепло. І їсти хотілося, і Першою схаменулася Ганна, не увімкнула Катя радіо на сніданок значить, щось не так! Стали гупати у двері з Олександрою та двірник. Двері піддались плечу, перелякані жінки сипнули всередину.
Катя! Де ти?! Ой, що сталося?! і Олександра одразу зовсім перестала чути. Строкаті думки помутніння у голові.
Знайшли Катю, допомогли. Відіслали двірника. Почали приводити до тями.
Ганна вміла в неї чоловік був паралізований: реставратор, впав з риштовання. Похоронила чоловіка восьмеро років тому з полегшенням і жалем. Казала: мучився, а тепер спочиває…
Катрину поклали в лікарню. Вирок був невтішний. Катя все ніч проплакала, картала себе це кара, думає, від Бога.
Та за що ж? дивувались сусідки.
Було за що, й думала вона. У девятнадцять Катя народила руду Лілю від великого кохання зі шкільним товаришем. Закінчили школу, Катя зрозуміла, що чекає дитину. Мати побила, а тоді в лікарню! Там: нічого, народжуй вже як є. Мати пропонувала гроші лікарям, шукала та не встигла. Катя втекла до тітки в Полтавщину, звідти повернулася з донькою, коли тій вже два.
Батько дитини відмовився від усіх шлях у нього дипломатичний, «не вплутуйте». Врешті-решт, повернулися до Києва. Ганна з Олександрою були чудові няньки. Ліля жила з ними, їхні мами працювали, інші пильнували.
До Катерини приїжджає іноземна делегація на друкарню. А серед гостей Жан-Поль, справжній француз. Ні профспілки, ні контроль не стали на заваді закоханим любов! Подарунки з Парижа, сукні, іграшки у Лілі. Запрошує до себе.
Маєток під Ліоном, кімната окремо для мене, й мріяла Катерина.
А Ліля? одразу питає Ганна.
Вона поки тут Я потім її заберу, все влаштую заглушає тривожний марш у голові Катерина.
Який у мене квиток, мамо? прямо питає Ліля.
Ти залишаєшся, Лільцю. Я повернусь за тобою
Катерина здригнулася від того, як тарілка розбивається на підлозі. Ліля порозкидала всі подарунки по хаті, як глиняні уламки, а в серці у неї тоді все порозбивалося.
Мама повернеться. Але простиш ти її? питає після першого плачу Ганна. Це рішення твоє, я не судитиму Життя й так сіре, хто ж не захоче красивої долі? Буває слабкість жіноча
Ганна й сама на цьому обпеклася купила на ринку хутряну шапку, вдома виявилося, що там лише ганчіря Такий шматок життя.
Катерина поїхала. Ліля її не проводжала й не відповідала на листи. Катя дізнавалася про доньку від подруг уривками.
Через пів року Катя повернулась. Для підлітка ціла вічність. Ліля не пробачила, а всі подарунки викинула в сміття.
Ну, ти хоч вийшла заміж? тихо питає Олександра.
Ні, зітхає Катерина. Рідня Жан-Поля не хотіла мене з дитиною. Казали: відмовся, це дрібниця Я плюнула їм на блискучу підлогу й поїхала. Пробачить Ліля?
Згодом відповіла Олександра. З віком, коли сама пораниться. Я тебе не виправдовую, Катю, дурна ти тоді була й жорстока, та вибач
Тоді Ганна й Олександра вже були заміжні, мали синів і не могли навіть на ніч покинути дітей.
Ось за цей гріх хотіла покараною себе бачити Катя. За нього й півтіла не працювали…
Ліля найняла матері доглядальницю, та чужа жінка чужинця, ані тепла, ані ласки. Катя терпіти мусила інакше не вижила б. Аж однієї ночі хлюпнула по спині окропом замість теплої води. Катерина закричала сусідка Ганна прийшла миттєво, запасні ключі в звергі й у Ганни й Олександри були вже давно. Перевязали, заспокоїли й відтоді допомагала вже Ганна.
Та кинь, не можу я тобі платити! опиралася Катя.
Годі, Катю, купи собі розум на ті гроші! шипіла по-доброму Ганна.
Чого соромитися?! Всі разом у лазню ходили, в жіночу консультацію стояли, всі секрети й родимки знали Після війни разом виживали. Що ж тепер?!.
Відійшли питання з грішми. Ганна допомагає Каті, потім вигулює Олександру з втратою слуху та була мов сова, погляд на всі боки. Ці прогулянки Андріївським, Ярославовим Валом, набережними, лавочками перед каштанами, творами юних митців у музичній школі все це робить місто їхнім, память живою. Ще й липу сушити знала Олександра; влаштовували свій липовий вечір у неї на кухні заварювали чай з тонких чашок, пробували нові страви, сміялися зі своїх помилок, коли замість канелоні виходили вареники.
Говорили про все: Катя про Францію і її кохання, Ганна про музеї, Олександра більше мовчки, вже тоді слух погіршувався.
Колись у війну Іру (так називали Олександру) трохи не скалічила бомба дотепер вухо боліло. Діти, самотність, маму дома не було самотужки мусила рятуватися…
Заміж вийшла за Івана старший на дванадцять років, з обпаленим обличчям, він соромився себе. Та Іру любив всемеро. Разом жили, й нічого їй не бракувало. Він слухав її дихання вночі, вона його вірність.
Івана не стало рано, лишень 55. Пішов тихо, спокійно, Олександра довго гірко плакала, та син Євген, сусідки підтримали. Ліля тоді вперше зрозуміла, що рідна мама найбільша цінність. Потроху починала прощати крапля за краплею…
Чоловік Ганни подругам не подобався. Обіцяв купити шафу, штори, а коли справа доходила знаходив відмовку. Життя економне, мрії марні. Ганна соромлива, тиха, вихована.
Чому вийшла ти за нього? питала Олександра.
Я боялась, що нікого більше не знайду. Ви гарні, а я сіра. Мені би хоч когось плакала Ганна.
Розлучайся! вимагали подруги.
Не можу. Наш Михась тата любить, тому нехай Не для себе тільки живемо. вперто відповідала Ганна.
З роками Ганна змінилася розквітла, вперше по-справжньому закохалась. Чужий чоловік, сильна любов…
Затягнулося те кохання аж поки Михась виріс. Чоловік Ганни, Андрій, переніс інсульт прямо на роботі й відтоді був прикутий до ліжка. Ганна доглядала його якнайкраще, каялася, та прощення не дочекалась… Коханий, так і не ставши господарем у домі, кудись зник
Йшли роки, сусідки старіли, старішав і дім із крислатими липами, де за вікнами росли дитячі голоси столичної гімназії. Три старенькі часто приходили на відкриті концерти мистецької школи Катя у бархатному, з мереживним коміром, Ганна вимоглива, строга, у шоколадній сукні, Олександра скромно, у сірому
У всіх на руках мереживні рукавички данина паризьким мріям Катерини.
Не звинувачуй себе, Катю! ріже торт, розкладає Ганна. Ліля вже жінка, мама. Вона зрозуміла, що таке любов. Твого Жана-Поля може й ненавидить, і правильно робить. А тебе любить.
Та так! підтакує Олександра. Молодість жорстока. А потім приходять відтінки, розуміння. Ліля вже тоді не могла зрозуміти, а тепер простила.
Заварили ще раз чай, бувалий старий електрочайник гуркотів на столі, створюючи атмосферу родинного кола. За вікном знову дощ на сухому листі. Осінь поруч, але ще дарує тепло.
У двір, повз старі каштани, заїхала легківка блимають вогники, стукіт підборів на мокрому асфальті, й от дзвінок. Ліля заходить із розкішним букетом маминих жоржин темнопурпурові, із жовтими серединками. Не видно самої іменинниці вона плаче, не вірить, що давно пробачена, чи не вірить собі. Але і радіє сьогодні у неї народилась донька, маленька руденька киця у рожевому ковдрі. Щастя!..
Загляньте ввечері у вікно одноповерхового круглого будинку за гімназією десь на Подолі там трійко усміхнених бабусь. Вони сміються, пють чай, згадують молодість і чекають діток, онуків, правнуків. Всіляко намагаються устигнути ще раз обійняти найрідніших. Це безцінноСвічки догорають, ледь тремтять світлом на скатертині серед обережно розставлених чашок. Ліля міцно обіймає матір, а ті дві сусідки, майже сестри, тихцем втирають очі, сміються з самих себе й шепочуться про солодку ватрушку й нові смішні пелюшки для маленької. Надворі дощ починає ритмічно вибивати по підвіконню; здається, навіть старий дім схилив стіни, слухаючи тихі розмови своїх господинь.
Три жінки, три різні нитки життя давно переплелися у ту єдину полотняну доріжку, яку ніхто й нічого вже не розірве. Їхня дружба як дім: може нахилитись, скрипіти від віку й спогадів, але не впаде. І завтра, і через рік, і коли на подвірї розквітнуть перші проліски, ці стіни ще затримають на собі світло вечірніх ламп і аромат калини, вишневих гілок, торта й теплого дитинства.
Аж раптом із сусідньої квартири долинає знайомий дзвоник. Під вікном галасує малеча, і Ганна, підморгнувши Олександрі, каже:
Чуєш? Ірина Василівна, здається, гостей кличе! Ану, може і ми ще раз потанцюємо?
Катерина усміхається, Ліля піднімає немовлятко, і навіть Олександра на мить забуває про слабкий слух: їй чутно всі ті голоси з минулого і майбутнього, спільні кроки, жарти, вірші, тости та мрії. Здається, та стара липа й каштани у дворі нахиляються ще ближче, слухаючи ці жіночі співи.
А над усім цим життям, над втратами і пробаченням, над сміхом і сльозами лишається головне нитки долі, що заплітаються у міцну косу. А коса та тримає міцно і дім, і любов, і майбутнє.
І якщо коли-небудь під ноги їм підкочує хвиля тривоги чи самотності, вони памятають: усі три нитки разом ніколи не порвуться. Навіть коли на старих подвірях випаде перший сніг, а за шибкою знову загориться світло.
