Коли Олеся проводжала Тараса до війська, пообіцяла йому чекати, скільки буде треба. І дотримала слова кожного тижня писала листи про свою вірність і кохання, прикрашала їх намальованими волошками, калиновими гронами та невеличкими серцями. Наприкінці кожного листа поруч із словом цілую залишала відбиток своїх губ. Вона кохала Тараса щиро, усім серцем, до забуття і коли його не було, навіть хвилина без нього тяглася вічністю.
Тому Олеся не могла повірити, що Тарас міг так із нею вчинити.
Серце підказувало, що це неправда, що він не міг її забути. Але коли любий перестав відповідати на її листи, а згодом коротко написав: «Забудь мене», вона була змушена прийняти цю гірку істину.
Олеся вийшла заміж за першого чоловіка, що трапився. Без жодного почуття. Замкнула у собі розтоптану любов і вирішила вже ніколи не відкривати серце, аби не обпектися вдруге. Бо нікого у світі не могла любити більше, ніж Тараса.
Одного вечора, поки Олеся нарізала хліб у вишиваному фартусі та теплих капцях, задзвонив дверний дзвінок. Вона, як завжди, пішла відчинити. На порозі стояв дорослий Тарас у військовій формі та сама постава, очі, в яких палахкотів біль.
Не вірив, що ти заміжня мусив переконатися. Бачу, це правда, його голос тремтів, а в очах бриніли сльози, тепер розумію, чому ти не відповідала на мої листи…
Він хотів іти, але Олеся зупинила його рукою.
Як ти можеш так говорити? Це ти писав мені, щоб я тебе забула у її словах лунала розпачлива образа, і вона не могла зрозуміти: виправдовується він чи звинувачує її.
І?.. запитав Тарас після довгої паузи. Так, минулого тижня надіслав останнього листа з війська, сподіваючись, що ти чекаєш на мене
Горло Олесі стискалося від болю, з вуст не виходило жодного слова. Її щоки палили сльози, а душа розпачливо шепотіла: “За що? Чому?”
Того ж вечора Олеся пішла до батьків. Вона відчувала, що вони щось знають. Змалку тато й мама не схвалювали її вибору мовляв, у Тараса за душею ні копійки, ні хати.
Пробач нам, доню, казали старі, не приховуючи гірких сліз, ми хотіли кращої долі для тебе, бо самі пережили злидні й памятаємо, як важко назбирати на цукерки дітям. Ми хотіли, щоб ти не знала бідності…
Але ж ви кохали одне одного, хоч і бідно жили! Чому ж не дозволили й мені бути щасливою? не стримувала сліз Олеся.
Ось, мама простягла доньці десяток склеєних листів.
Олеся в сусідній кімнаті читала ті листи не мовчки вона виливала весь біль у плачі. В останньому листі, про який згадував Тарас, був засушений підсніжник, поряд підпис: “Довго шукав його для тебе, але знайшов.”
Увечері Олеся поговорила з чоловіком. Його, схоже, більш за все цікавили робота, гроші, друзі, а останнім часом ще й сусідські плітки нашіптували про його зради. Розійшлися тихо, без сварок.
Вперше в житті, переборюючи страх ночі, Олеся вийшла гуляти по Києву. Але їй не було страшно вона ішла до дому чоловіка, якого завжди кохала і який ніколи її не зраджував.
За якийсь час усе болюче забулося, і в родині Олесі й Тараса зростають двоє білявих синів. Дідусь із бабусею радіють внукам. Але всі впевнені: найбільше багатство в домі щира любов, що панує серед рідних людей.
Тисни «Подобається» і отримуй найкращі пости у Facebook ↓
