“Ти не заслужила моїх сліз”
“Не забувай, Оленко: якби не я, ти б взагалі людиною не стала,” промовила мати, заколюючи волосся шпилькою з бурштином. “Я тебе на своїх руках виростила, чоловіка тобі знайшла, з дитиною допомагаю а ти?”
Олена мовчки мила посуд. Її руки машинально ковзали по тарілках, але всередині все стискалося в тугий вузол. Вона знала: зараз почнеться лекція про те, як усе вона робить не так.
“А вже про твою роботу я й мовчу. Хто стає бухгалтером після філфаку? Ганебно. Ти ж могла бути вчителькою. Як Соломія, донька моєї подруги. А ти…”
Олена не відповіла. Вона давно навчилася мовчати. Мовчання було її єдиним щитом. Коли вона намагалася заперечити все перетворювалося на бурю. Мати вміла бити словами.
Родина мешкала у старенькій “трійці” на околиці міста: Олена, її чоловік Тарас, шестирічна донька Марічка та мати Дарина Миколаївна. Після смерті батька Олена наполігла, щоб мама переїхала до них. Спочатку здавалося, що це гарна ідея: бабусі поруч, зможуть доглядати за Марічкою, Олена спокійно працювати.
Але дуже скоро Дарина Миколаївна заповнила весь простір. Вона керувала в домі, коментувала кожен крок, і в її очах навіть чай Олена заварювала “неправильно”.
Тарас терпів. Іноли намагався жартувати, іноди зникав надовго у гаражі. Він був простим, добрим, трохи втомленим чоловіком. У ньому не було пафосу, зате було тепло. Олена любила його, але з кожним роком це тепло віддалялося ніби щось холодне стояло між ними. І це “щось” сиділо на кухні, у халаті з квітами, і розповідало, як усе має бути.
Все змінилося після дзвінка від дільничного терапевта. Мамі ставало гірше: сильні головні болі, втрата орієнтації, нудота. Діагноз підтвердив найгірші побоювання гліобластома, неоперабельна. Лікарі казали про “кілька місяців”, якщо пощастить рік.
Олена не плакала. Вона просто завмерла. А потім увімкнулася як автомат. Аналізи, клініки, консультації. Вона переносила робочі зустрічі, просила начальника дозволити працювати віддалено. Він пішов назустріч. Тарас теж. Навіть Марічка, здавалося, відчула, що мама тепер усе робить сама.
Дарина Миколаївна, здавалося, не дуже змінилася. То скаржилася на медсестру, то грубила лікарю, то критикувала, що борщ не такий, як треба. Лише іноди, коли думала, що її не чують, зітхала вночі в подушку.
Одного разу Олена прибирала у комірці шукала старий плед для дивану. Там, серед коробок і звязок, вона знайшла взуттєву коробку. Всередині листи. Більшість адресовані їй, але написані чужими руками.
Перший лист починався так:
“Оленко, я тебе чекаю. Подзвоню знову, не вірю, що ти просто зникла. Твоя Настя.”
Настя. Її подруга з університету. Найближча. Та, з якою вони мріяли поїхати до Польщі, відкрити свій книжковий, писати оповідання. Вони не сварилися просто якось перестали спілкуватися. В один момент. І весь цей час Олена була впевнена: та просто зникла.
Наступні листи були від Насті, ще один від роботодавця: там її запрошували на стажування до Києва. Олена впізнала конверт: точно такий же колись прийшов поштою, але був… порожній. Тоді вона подумала, що це помилка.
А ще один лист був від Тараса. Старий, ще до весілля. Він писав, що мріє з нею поїхати до Одеси, відкрити маленьку справу, жити біля моря. Олена не отримала цього листа. Тоді вона подумала, що Тарас просто передумав.
Вона сіла прямо на підлогу, тримаючи ці листи в руках. Світ трохи похилився.
Це не були помилки. Це був саботаж.
Мати перехоплювала листи. Приховувала, ховала, можливо, навіть підробляла відповіді. У голові спливаІ тоді Олена усміхнулася, розгубивши листи по вітру, бо зрозуміла вони були не минулим, а доказом того, що вона нарешті вільно розправила крила.
