“Ти мені більше не дочка. Хто він і звідки невідомо. Мені соромно за тебе. Переїжджай у бабусину хату і живи, як доросла. Відчуй на собі вагу своїх вчинків.”
“Олю, чула? До нас людей у відрядження приїхали допомагати нашим. Давай ввечері в клуб заглянемо?” Мариня, розвалившись у кріслі, весело підморгнула.
“Марю, ну ти що? А Ярика в кого залишу? Візьму з собою?” Оля засміялася.
“Може, тітку Гафію попросимо?” обережно запропонувала Мариня.
Оля безнадійно махнула рукою.
“Де там! Вона мені й досі народження сина пробачити не може. Адже вона ж хотіла, щоб я за Дмитра вийшла, а я в Київ навчатися втекла. Не вступила, зате з дитиною вернулася. Цілий рік мовчала, тільки недавно знову заговорила. Тож іди з кимось іншим. Може, пощастить знайдеш собі пару.”
Мариня зітхнула.
“Ну добре, з Соломією піду. А завтра все розповім.”
Оля поклала сина спати, а сама вийшла на ґанок. Гомін музики долітав аж до її хати. Закутавшись у хустку, вона уявила, як там усі танцюють і сміються. Мариня, мабуть, знову своє «леопардове» плаття вдягла в ньому вона була схожа на веселку в клітинку. Оля ледве посміхнулася, зітхнула й пішла спати.
Зранку, ще до світанку, прибігла Мариня. І як на лихо, мати Олі теж завітала. Оля приклала палець до губ, але де там спинити Мариню!
“Ось шкода, що тебе вчора не було! Там такі хлопці були Мене один аж до хати провів Віталій. Балакучий такий, жартівник. А сьогодні вже на побачення йду!” випалила вона на одному подиху.
Мати Олі з осудивим поглядом запитала:
“Одружений, мабуть?”
Мариня знизала плечима.
“А хто його зна? У паспорт не заглядала. Та якщо й так хоч буде що згадати.”
“Ех, дівчата, що ви робите? Ось Дмитро чим не жених? Моя вже своє проґавила, але ти, Мариню, ще можеш його серце здобути,” тітка Гафія запалилася цією думкою.
“Тітонько Гафіє, ну що ви! Кому він потрібен? Та ще й мати його як камінь на шиї. Боронь Боже від такого щастя!” скрикнула Мариня.
Потім повернулася до Олі:
“Там такий хлопець був Очей не відірвати! Усі дівчата зніміли. А він постояв з друзями та й пішов сам. Навіть на танець нікого не запросив.”
І тут сталося несподіване. Тітка Гафія задумливо промовила:
“Знаєш що, Олю? Тобі теж варто в клуб зайти. А з Яриком я посиджу. Ану як зустрінеш когось гідного? Синові ж тато потрібен. Тільки одружених уникай. Вони відразу чують, коли жінка сама. Зрозуміла?”
Оля, не вірячи своєму щастю, закивала. Не стрималася розцілувала матір. Та буркнула:
“Іди вже, підлеслива.”
Оля в своїй найкращій сукні стояла з подругами, весело базікаючи. Як же вона скучила за такими вечорами!
“Дивись Він прийшов знову,” зашепотіли дівчата.
Оля глянула в його бік і ноги під нею затремтіли. Вона різко відвернулася й шепнула Марині:
“Піду, мабуть Ярик без мене напевно плаче.”
Та здивувалася:
“Олю, ну ти що? Перший раз за рік вирвалася і вже додому? Навіть не потанцювала!”
Але Оля вже йшла до виходу.
“Пішла я. А до тебе он твій Віталій іде. Без мене не сумуй,” і попрямувала до дверей.
Біля виходу хтось несподівано взяв її за руку.
“Потанцюємо, дівчино?”
Оля, не піднімаючи голови, спробувала звільнитися:
“Я не танцюю.”
Але хлопець був наполегливим.
“Даруйте мені один танець, будь ласка.”
Вона підняла очі і серце впало. Це був він. Той самий. Випадкова зустріч, яка змінила її життя. І, схоже, він її не впізнав. Трохи заспокоївшись, вона змусила себе посміхнутися:
“Ну, давайте Але тільки один. Я поспішаю.”
Він закрутив її в танці.
“Чоловік, мабуть, турбується?”
Оля сухо відповіла:
“Я не заміжня.”
Він підморгнув так знайомо, що в неї перехопило подих.
“То в мене є шанс?” лукаво запитав він.
Оля відштовхнулася.
“Навіть не сподівайся,” і вибігла з клубу.
Дорогою додому вона плакала. Вона запамятала його на все життя, можна сказати закохалася з першого погляду. А він навіть не впізнав її.
Тоді вони зустрілися в потязі. Вона їхала додому, пригнічена провалом на іспитах. А він до батьків у гості. Побачивши її смуток, він намагався розвеселити.
“Мене Тарас звуть. Мама Тарасиком, племінник Тасюнею. Обирай, як до вподоби.”
Оля ледве посміхнулася.
“Тасюня кумедніше.”
Він простягнув руку:
“От і познайомились. А тебе як звати, чарівнице?”
“Оля.”
Тарас серйозно кивнув:
“Так і знав. Королівське імя.”
Так, слово за слово, вона
