— Ти чудовисько, мамо! Таким, як ти, не можна мати дітей!
Все почалося в Києві, куди Віра приїхала з маленького містечка навчатися. Одного разу вона з подругами завітала до клубу, де зустріла Романа. Він був киянином, гарним та забезпеченим — батьки його поїхали у довгу закордонну командировку. Дівчина закохалася без пам’яті й незабаром переїхала до нього.
Жили на широку ногу: батьки Романа присилали гроші. Щодня — чи то клуби, чи то домашні вечірки. Спочатку Вірі подобалося. Але незабаром вона набрала боргів та пропусків, а зимову сесію склала на двійки. Запахло відрахуванням.
Віра пообіцяла взятися за розум. Коли Роман приводив друзів, вона зачинялася у ванній. Сесію пересклала, але вирішила поговорити з хлопцем. Він був на останньому курсі — скоро диплом.
— Та годі, Віронько, — відповів він легковажно. — Живемо один раз. Молодість минає. Коли ж веселитися, як не у двадцять років?
Соромно було сказати матері, що живе з хлопцем без шлюбу. Коли дзвонила додому, брехала, що вони вже розписалися, а весілля буде, коли батьки Романа повернуться.
Одного разу Віра на парах почувала себе погано: крутилася голова, нудило. Вона з жахом зрозуміла, що вагітна. Тест підтвердив.
Термін був невеликий, і Роман почав умовляти її зробити аборт. Вперше вони сильно посварилися. Хлопець пішов і не з’являвся два дні. Віра ридала та чекала. Нарешті він повернувся — не один. З ним була п’яна блондинка. Виратана невідомістю Віра не стрималася, накричала на нього, наказала дівчині йти.
— Вона не піде! А якщо не подобається — вали сама, істерічко! — Роман ударив її.
Віра схопила пальто та вибігла. Пішки дійшла до гуртожитку. З опухлою щокою, розмазаною тінню та слізьми постукала у двері. Вахтерка впустила її.
Наступного дня Роман прийшов, благав пробачення, клявся більше не піднімати руку. Віра повірила. Заради дитини.
Так вона ледве закінчила перший курс. Додому їхати боялася — що скаже мати? Але залишатися у Києві теж було страшно. Незабаром мали повернутися батьки Романа, а вона — з животом, у жахливому стані.
Батьки справді приїхали. Дізнавшись, що Віра з провінції та лише перейшла на другий курс, батько Романа запропонував їй гроші:
— Уїдь і залиш мого сина. Який із нього батько? Самі гулянки. А може, це й не його дитина?
Віра не взяла грошей, хоч потім шкодувала. Зібрала речі та поїхала до матері. А та, побачивши доньку з животом, одразу все зрозуміла:
— Чого сама? Значить, заміж не вийшла? Натішився киянин і випхнув тебе? Гроші хоча б дав? — питала мати, не впускаючи Віру далі порога.
— Мам, як ти можеш?
— А до мене чого приїхала? Ми й удвох ледве містилися. Я думала, ти витягла щасливий квиток, а ти… з животом. Як ми тут утрьох помістимося?
— Утрьох?
— Поки ти гуляла, у мене з’явився чоловік. Я ще молода, хочу щастя. Тебе сама виростила — тепер моя черга пожити для себе. Він молодший. Не хочу, щоб дивився на тебе.
— Куди ж мені йти? Скоро народжу…
— До чоловіка повертайся. Він зробив дитину — хай і піклується.
Мати стояла неприступна. Ні тіні жалю. Віра взяла сумку та пішла. Сіла на лавку й плакала. Думала навіть кинутися під машину, але дитина в животі штовхнулася — немов відчула.
— Віра? — перед нею зупинилася дівчина. — Я — Оля Коваленко. Ми разом у школі вчилися. Чого плачеш? — вона помітила живіт. — Ти вагітна?
Віра розповіла все.
— Ходімо до мене, — запропонувала Оля. — Батьки на дачі. Поживеш у мене.
Так Віра опинилася в Оліній квартирі. Подруга розповіла:
— У нашому відділенні лежить літня жінка після інсульту. Донька відмовилася її забрати. Шукає сидінку. Пішли до неї?
Віра злякалася, але Оля запевнила:
— Я допомагатиму.
Донька літньої жінки, важка, у блискучому костюмі, оглянула Віру:
— Вагітна? Впораєшся?
— Впорається, — відповіла за неї Оля.
— Жилье й їжа — твої. Пенсія моєї матері — теж. Грошей не дам. Якщо щось серйозне — дзвони.
Так Віра стала жити з Ганною Петрівною. Доглядала, годувала. Незабаром народила доньку — Яринку. Ганна Петрівна часом наспівувала, і дівчинка швидко засинала.
Через рік старушка померла. Донька приїхала й наказала Вірі збирати речі:
— Я квартиру продам.
Але, розбираючи папери, знайшла заповіт: квартира тепер належить Вірі. Донька закричала, обвинувачуючи її у шахрайстві. Оля пояснила:
— Ганна Петрівна сама викликала нотаріуса.
Суд залишив квартиру Вірі. Яринка пішла у садок, а Віра влаштувалася у лікарню.
Здавалося, лихо минуло. Але одного дня прийшла мати:
— Мені операцію зробили. Квартиру продала. Дозволь пожити.
Віра пожаліВіра зітхнула, обняла матір і промовила: “Залишайся, але прийми нашу нову сім’ю та більше ніколи не зраджуй мене”.
