— Чого ти лізеш не у свою справу? — кричала Олена, розмахувачи руками. — Це моя донька, а не твоя!
— Я лише хотіла допомогти, — тихо відповіла Тетяна, стоячи біля плити зі сковорідкою в руках. — Софійка ж захворіла, температура висока…
— Допомогти! — передражнила Олена. — Ти хочеш показати, яка ти гарна вітчимка, так? Щоб тато тобою захоплювався?
— Оленко, годі, — спробував втрутитися Михайло, але донька навіть не глянула на нього.
— А ти мовчи! Завжди її захищаєш! — вона ткнула пальцем у бік Тетяни. — Я тобі не рідна, от і все! Ти проміняв рідну доньку на цю… на цю…
Олена не договорила, розвернулась і вибігла з кухні. Двері її кімнати грюкнули так, що задрижали вікна в шафі.
Тетяна поставила сковорідку на стіл і сіла на стілець. Руки тремтіли, в очах стояли сльози.
— Не звертай уваги, — Михайло підійшов до дружини й поклав руку на плече. — Вона засмучена через університет. Не вступила на бюджет, злиться на весь світ.
— Мішко, вона права, — прошепотіла Тетяна. — Я їй справді не рідна. І ніколи не стану.
— Дурниці. Час все розставить на місця.
Тетяна гірко усміхнулась. Час. Вони вже чотири роки одружені, а відносини з Оленою лише погіршувалися. Спочатку дівчина була просто холодною й відстороненою. Потім почалися колкі зауваження, злі слова. А тепер — відкрита війна.
— Може, мені не варто було пропонувати оплатити її навчання? — запитала Тетяна.
— Чому? Ти хотіла як краще.
— Але вона сприйняла це як спробу її купити.
Михайло зітхнув і сів поруч із дружиною.
— Тетяно, я розумію, тобі важко. Але Олена втратила маму у чотирнадцять. Вона боїться, що хтось займе її місце.
— Я й не намагаюся зайняти місце її матері. Просто хочу, щоб ми жили мирно.
— Знаю. Вона зрозуміє, рано чи пізно.
Тетяна кивнула, але в душі сумнівалася. Кожен день у цьому домі був випробуванням. Олена ніби навмисень шукала привід для конфліктів. То Тетяна не так приготовила, то не там поставила речі, то надто голосно розмовляла по телефону.
З кімнати Олени лунала гучна музика. Сусіди вже не раз скаржилися, але дівчина ігнорувала їхні зауваження.
— Піди скажи їй, щоб зробила тихіше, — попросила Тетяна.
— Скажи сама. Ви повинні навчитися спілкуватися.
— Мішко, після того, що сталося?
— Тим більше. Не можна давати конфлікту затягуватися.
Тетяна неохоче підвелася й попрямувала до кімнати пасербиці. Постукала у двері.
— Олено, можна зайти?
Музика стала ще голоснішою. Тетяна постукала сильніше.
— Оленко, мені треба з тобою поговорити.
Двері рвДвері рвонулись відкритися, і Олена, зі слідами сліз на обличчі, прошепотіла: “Мені шкода… давай спробуємо ще раз.”
