— Ти нам не рідня, — сказавала свекруха, перекладаючи м’ясо назад у каструлю.
Олдис застигла біля плити, тримаючи у руках тарілку, ще мокру підливкою від гуляшу, що щойно варила Роксолана Петрівна. Шматочки м’яса зникали в казані один за одним, ніби свекруха підраховувала їх поштучно.
— Що‑то ти не чула? — здивувалась Оллдис, не вірячи своїм вухам.
— А що тут незрозумілого? — витерла руки об фартух Роксолана Петрівна і звернулася до невістки. — Ми тебе в сім’ю не брали. Ти сама нав’язалася.
У кухні запанувала таку тишина, що чути, як на плиті булькає борщ. Олдис поставила тарілку на стіл, відкинула волосок з чола, а руки затремтіли.
— Роксолано Петрівно, я не розумію. Ми ж з Володимиром п’ять років одружені! У нас дочка…
— І що з того? — перебила свекруха. — Лізка наша кровиночка, ось так. А ти залишишся чужою.
Двері кухні розчинилися, і ввійшов Володимир. Волосся розкидалося, сорочка була розстебнута — видно, що він лише що дрімав на дивані після роботи.
— Що тут відбувається? — спитав, оглядаючи дружину й матір. — Чому крик?
— Ми не кричимо, — відповіла спокійно Роксолана Петрівна. — Просто розмовляємо. Пояснюю твоїй дружині, як треба жити в нашому домі.
Володимир насупився, поглянув на Олдис. Вона стояла бліда, стискаючи губи.
— Мамо, що ти сказала?
— Правду. Що м’ясо не всім. Сім’я велика, а шматків мало.
Олдис відчула, як в горлі підскакує грудка. П’ять років вона вважала себе частиною цієї родини, п’ять років намагалася догодити свекрусі, терпіти її заздрощі, сподіваючись, що з часом стосунки полагодяться.
— Володиме, я поїду додому, — прошептала вона чоловікові. — До мами.
— Який ще дім? — обурилася Роксолана Петрівна. — Твій дім тут. Ти думаєш, можеш приходити і йти, коли забажаєш?
— Мамо, спинись, — сказав Володимир, крокуючи до Олдис. — Що сталося?
Олдис мовчала. Як пояснити чоловікові, що його мати щойно дала їй зрозуміти, що вона тут нікого не вважає? Що навіть тарілка гуляшу — це занадто?
— Я збираю Людку, — відповіла вона. — А потім відвезу її до мами на вихідні.
— Навіщо це? — здивувалась свекруха. — Бабуся поруч, навіщо дитину кудись тягнути?
— Бабуся вважає, що її мати не рідня, — тихо сказала Олдис. — Можливо, і онуці знайдеться краще місце.
Вона повернулася до виходу. Володимир схопив її за руку.
— Оленко, стій! Поясни нормально, що трапилось.
Олдис обернулася. Чоловік дивився на неї з подивом, а свекруха стояла біля плити, ніби мішає суп.
— Запитай у мами, — сказала Олдис. — Вона краще розповість.
У дитячій кімнаті трирічна Людка гралася ляльками. Побачивши маму, вона підбігла, радісно крикнувши:
— Мамусю! Дивись, я Касту годувала!
— Молодець, доню, — присіла Олдис, обіймаючи дитину. — Хочеш щось їсти?
— Хочу! Бабуся казала, що сьогодні гуляш.
— Буде, сонечко. Тільки ми з тобою підемо до бабусі Світлани.
— До твоєї мами? — заплескала Людка. — Ура! А тато поїде?
— Ні, тато залишиться вдома.
Олдис почала пакувати дитячі речі у сумку: сукні, колготки, іграшки — все, що знадобиться на кілька днів. Поки вона складала одяг, у кімнату завкрався Володимир.
— Оленко, що це за дитячий садок? Через якусь дурницю їхати?
— Дитячий садок? — встала Олдис і подивилася на чоловіка. — Твоя мати сказала, що я не рідня! Відняла в мене їжу! Це нісенітниця?
— Та мало‑мало що сказала! Ти ж знаєш, вона запальна. Завтра забуде.
— А я не забуду, Володиме! Не вперше таке.
— Та кинь ти! Мати просто втомилася. На роботі проблеми, і вона зірвалася.
Олдис засміялася, але сміх був гірким.
— Втомилася вона. П’ять років втомлюється?! І все на мені зривається.
— Не звертай уваги!
— Не зважати, що мене в власному будинку називають чужою? Віте, ти сам чув, що кажеш?
Володимир обійшов кімнату, погладжуючи потилицю — жест знайомий, коли не знало, що сказати.
— Оленко, куди ти підеш? Ми ж сім’я. У нас дитина.
— Саме тому я і їду. Не хочу, щоб Людка чула, як її маму принижують!
— Хто її принижує? Мати лише висловила свою думку.
— Свою думку? — зупинилася Олдис, дивлячись на чоловіка. — Вона забрала в мене їжу! Сказала, що я чужа! Це думка?
— Можливо, різко сказала. Але ти ж знаєш, мати все життя одна тягла нашу сім’ю. Батько рано помер, вона піднімала нас з братом. Звикла все контролювати.
— І що, тепер я маю все життя терпіти її контроль?
Володимир сів на край ліжка, взяв жінку за руки.
— Оленко, не сваримося. Я поговорю з мамою, поясню.
— Що поясниш? Що я теж людина? Що маю почуття?
— Та саме. Скажу, щоб не була грубою.
Олдис похитала головою.
— Віте, справа не в грубості. Моя мати не приймає мене! І ти це знаєш.
— Мамі потрібен час…
— П’ять років мало! Скільки ще чекати?
З кухні пролунав голос Роксолани Петрівної:
— Володиме! Іди вечеряти! Стигне все!
Володимир підвівся.
— Ходімо, повечеряємо нормально. Потім поговоримо.
— Ні, дякую. Апетит зник.
Він залишив кухню, а Олдис чула, як його голос зливається з голосом мами, не розбираючи слів. Тон підвищувався, потім згасав.
Вона дістає телефон і телефонує мамі.
— Мамо? Це я. Чи можемо приїхати до тебе на кілька днів?
— Звичайно, доню. Що сталося?
— Пізніше розкажу. Ми вже виїжджаємо.
— Добре. Я свареники зварила, на всіх вистачить.
Олдис мимоволі посміхнулася. Мама завжди казала: «на всіх вистачить». Ніколи не ділила порції, ні шматка не рахувала.
Людка раділа поїздці до іншої бабусі. У автобусі вона голосно розповідала про ляльки та плани на завтра.
— Мамо, чому тато не поїхав з нами? — спитала дівчинка, коли під’їхали до будинку.
— Тато працює, сонечко. Приїде пізніше.
Мама, Світлана Іванівна, зустріла їх на порозі з широкою усмішкою. Вона була повною протилежністю Роксолани Петрівної — м’яка, добра, завжди готова допомогти.
— Як я скучила! — підхопила внучку на руки. — Онучко моя! Як ти виросла!
— Бабусю, а у тебе нові казки?
— Є! Після вечері їх прочитаємо.
За столом Світлана Іванівна насипала борщ у великі тарілки, промовляючи:
— Їжте, їжте більше. Оленко, ти зовсім схудла. Чи тебе не годують?
— Годують, мамо. Просто апетиту не було.
— А тепер буде. Дім і стіни допоможуть.
Олдис оглянула затишну кухню: картини на стінах, старий буфет, в’язані штори. Тут нікого не називали чужою.
Після вечері, коли Людка заснула, жінки сідали пити чай.
— Розкажи, що трапилося, — сказала мати, наливаючи чай у глечики.
Олдис розповіла про сьогоднішню сварку, про м’ясо, про слова свекрухи. Світлана Іванівна слухала, лише час від часу киваючи головою.
— І як Володимир відреагував?
— Як завжди. Сказав, що мати втомилася, що треба не зважати.
— Зрозуміло, — мовчала мати, розмішуючи цукор у чаї. — А ти що відчуваєш?
— Втомилася, мамо. П’ять років намагаюся, а вона мене не приймає. Завжди шукає, до чого прикріпитися.
— Наведи приклади.
Олдис зітхнула.
— Готую не так, прибираю не там, з дитиною не правильно поводжусь. Коли Людка хвора була, вона сказала, що я погана мати.
— А Володимир?
— Володимир мовчить, або каже, що мати переймається онукою.
Світлана Іванівна поставила чайову чашку на стіл.
— Доню, ти щаслива у шлюбі?
Питання застало її зненацька. Вона довго мовчала, дивлячись у вікно на вечірні вогники.
— Не знаю, мамо. Раніше була. А тепер… відчуваю себе чужою у власній родині.
— Чому раніше нічого не казала?
— Думала, пройде. Що Роксолана Петрівна звикне до мене.
— Схоже, не звикла.
Вони сиділи в тиші, слухаючи, як за вікном починає крапати дощ.
— Мам, а як ти, коли виходила заміж, була прийнята бабусею?
— Твоя бабуся Катя? Вона мене з першого дня називала донькою. Казала: «Тепер у мене дві доні». І ставилася до мене краще, ніж до своєї рідної Зіни.
— Чому, на твою думку?
— Бо бачила, що я її сина люблю, і він мене кохає. Коли в сім’ї є кохання, місця вистачає всім.
Олдис задумалась. Чи любить її Володимир щиро, чи лише звикав?
Телефон задзвонив. На екрані блиснуло ім’я чоловіка.
— Олено, ти де? — звучав стурбований голос Володимира.
— У мами. Я ж казала.
— Коли повернетесь додому?
— Не знаю. Може, у неділю.
— Як це не знаєш? Завтра тобі на роботу.
— Відпросилася. Сказала, що захворіла.
Пауза.
— Олено, досить дутися, приїдь додому. Поговоримо спокійно.
— Про що говорити, Віте? Про те, що твоя мати мене не вважає людиною?
— Та кинь! Мати просто… вона така. Потрібен час.
— П’ять років мало?
— Оленко, не ускладнюй. У нас одне сім’я.
— У тебе сім’я одне. А в мене, здається, його немає.
Олдис поклала слухавку. Мати тихо простягла їй хустку.
— Плач, доню. Буде легше.
Але сліз не було. Лише порожнеча і дивне полегшення, ніби з плечей спало важке навантаження.
Наступного ранку Світлана Іванівна вирушила на базар. Олдис залишилася вдома з Людкою. Вони грали в дочки‑матері, читали книжки, ліпили з пластиліну. Дитина була щаслива — бабуся дозволяла те, чого заборонила інша.
— Мамусю, чому ми не вдома? — спитала дівчинка під час обіду.
— Ми в гостях у бабусі Світлани.
— А коли підемо назад?
— Не знаю, сонечко.
— А тато прийде?
Олдис подивилася на дочку, вже маленьку, а вже відчуває, що щось не так.
— Тато працює. Але він нас любить.
— А бабуся Роксолана любить?
З горла вирвалося важке зітхання.
— Тебе любить. Ти її онука.
— А тебе?
Олдис не знала, що відповісти. Як пояснити трирічній дитині, що дорослі можуть бути жорстокими без причини?
— Пограємо в хованки? — запропонувала вона.
Людка заплескала в долоні й побігла ховатися.
Ввечері знову подзвонив ВолодимирВони разом увійшли в нову домівку, де кожен шматок борщу ділився порівну, і довго жили в мирі.
