**31 травня, недільний ранок.**
Тихо в кухні, а в повітрі ще тремтить запах бульйону. Свекруха Ганна Петрівна, не підбираючи ні слова, кинула шматок яловичини назад у каструлю.
— Ти нам не рідня, — мовила вона, посміхаючись, ніби нічого не сталося.
Я, Олена, стояла біля плити з порожньою тарілкою, на якій залишився лише крихітний шар підливки від гуляшу, що Ганна Петрівна щойно готувала. Кожен шматок м’яса безжально зникав у каструлі, ніби свекруха підраховувала їх по одиниці.
— Що? — вимовила я, не вірячи вітрам, що лунали у моїх вухах.
— А що тут не зрозуміло? — відповіла вона, витерши руки об фартух. — Ми тебе в сім’ю не брали, а ти сама себе нав’язала.
У кімнаті стало так тихо, що можна було почути, як булькає суп на плиті. Я поставила тарілку на стіл, розчепивши пасмо волосся з чола. Тремтять руки, а в душі — холод.
— Ганно Петрівно, я нічого не розумію. Ми ж з Віктором вже п’ять років одружені! І в нас є донька…
— І що з того? — перебила вона. — Лізка — наша кровнощі, а ти залишишся чужою.
Двері на кухню відчинилися, і у вхід ступив мій чоловік Віктор. Волосся розпущене, сорочка незашнурована — видно, що вже дрімав на дивані після важкого робочого дня.
— Що тут відбувається? — запитав, оглядаючи мене і маму. — Чому крик?
— Ми не кричимо, — спокійно відповіла Ганна Петрівна. — Просто пояснюю, як треба поводитись у нашому будинку.
Віктор нахмурився, поглянув на мене, що стоїть бліда і стиснула губи.
— Мамо, що ти сказала?
— Правду, — відповіла вона. — М’ясо не всім, а в великій родині шматків мало.
У грудях піднявся біль. П’ять років я думала, що стали частиною сім’ї, що терпляче підкоряюсь, витримую шпильки і причіпки, сподіваючись, що час зміцнить наші стосунки.
— Вітче, я поїду додому, — прошепотіла я. — До мами.
— Який ще дім? — оголосила Ганна Петрівна. — Твій дім тут. Ти думаєш, можеш приходити йти, коли захочеш?
— Мамо, припини, — сказав Віктор, крокуючи до мене. — Що трапилось?
Я мовчала. Як сказати чоловікові, що його мати щойно дала зрозуміти, що я тут ніхто? Що навіть тарілка гуляшу для неї надто багатою?
— Я заберу Лайку, — відповіла я, не знаючи, що ще сказати. — І відвезу її до мами на вихідні.
— Навіщо? — спитала свекруха, розгублено. — Бабуся поруч, навіщо дитину кудись вивозити?
— Бабуся вважає, що її мати не рідня, — прошепотіла я. — Можливо, онуці знайдеться краще місце.
Я повернулася до виходу, але Віктор схопив мене за зап’ястя.
— Лєнко, стій! Поясни, що сталося.
Я обернулася, а він дивився на мене з подивом, а Ганна Петрівна стояла біля плити, ніби перемішувала суп.
— Запитай у мами, — сказала я. — Вона розповість краще.
У нашій дитячій кімнаті трирічна Лайка гралася з ляльками. Побачивши маму, вона з радістю підбігла.
— Мамочко! Дивись, я Катею годувала!
— Молодець, донечко, — я присіла навпочіпки, обійнявши її. — Хочеш щось поїсти?
— Хочу! Бабуся казала, що сьогодні гуляш!
— Буде, сонечко. Тільки ми з тобою підемо до бабусі Світлани.
— До твоєї мами? — раділа Лайка. — Ура! А тато їде?
— Ні, тато залишиться вдома.
Я почала пакувати дитячі речі в сумку: сукні, колготи, іграшки. Поки я складала одяг, у кімнату зайшов Віктор.
— Лєно, навіщо цей дитячий садок? Через якусь дурницю їхати?
— Дитячий садок? — я піднялася і подивилася на нього. — Твоя мати сказала, що я не рідня! Забрала у мене їжу! Це ж нісенітниця!
— Та мало що вона сказала! Ти ж знаєш, вона запальна. Завтра забуде.
— А я не забуду, Вітче! Не вперше таке.
— Та кинь! Мати просто втомилася. На роботі проблеми, от і розлютилася.
Я сміялася, але сміх був гірким.
— Втомилася вона. П’ять років утомлюється?! І все на мені зривається.
— Не зважай!
— Не зважати, що мене у власному будинку називають чужою? Ти сам чув, що говориш?
Віктор погладив потилицю, роблячи той самий жест, коли не знає, що сказати.
— Лєнко, куди ти підеш? Ми ж сім’я, у нас дитина.
— Тому я й йду. Не хочу, щоб Лайка чула, як її маму принижують!
— Хто принижує? Мати лише висловила свою думку.
— Свою думку? — я припинила пакувати речі і подивилася на нього. — Вітче, вона відібрала у мене їжу! Сказала, що я чужа! Це думка?
— Можливо, різко сказала, — сказав він. — Але ти ж розумієш, мати все життя одна тримала нашу родину. Батько помер рано, вона підняла нас з братом. Звикла все контролювати.
— І що, тепер я маю терпіти контроль до кінця життя?
Віктор сів на кінець ліжка, взяв мене за руки.
— Лєнко, давай не сваритись. Я поговорю з мамою, поясню.
— Що поясниш? Що я теж людина? Що маю почуття?
— Просто скажу, щоб не була грубою.
Я поклала голову на подушку.
— Вітче, справа не в грубості. Твоя мати не приймає мене! Ти це знаєш.
— Мамі просто потрібен час…
— П’ять років мало?! Скільки ще чекати?
З кухні лунав голос Ганни Петрівни:
— Вітче! Іди вечеряти! Стигне все!
Віктор підвівся.
— Ходімо, будемо вечеряти нормально. Потім поговоримо.
— Ні, дякую. Апетит зник.
Він вийшов, залишивши мене слухати їхню розмову, яку я не могла розбити на слова.
Я взяла телефон і подзвонила мамі.
— Мамо? Це я. Чи можемо приїхати до тебе на кілька днів?
— Звичайно, доню. Що сталося?
— Після розповім. Ми вже виїжджаємо.
— Добре. Я зварила борщ, на всіх вистачить.
Посміхнулася, згадуючи мамині слова: «На всіх вистачить». Вона ніколи не рахувала шматки, не розділяла порції.
Лайка захоплено розповідала про ляльки в автобусі, коли ми їхали до мами.
— Мамко, чому тато не поїхав з нами? — спитала вона, коли під’їхали до будинку.
— Тато працює, сонечко. Приїде пізніше.
Мою маму, Світлану Іванівну, зустріла на порозі широкою усмішкою. Вона була протилежністю Ганні Петрівнi: м’яка, добра, завжди готова допомогти.
— Як я скучила! — підхопила внучку. — Онучко моя! Яка ти виросла!
— Бабу, є нові казки?
— Є! Після вечері їх прочитаємо.
На столі Світлана Іванівна насипала борщ у великі тарілки, промовляючи:
— Їжте, їжте більше. Олено, ти схудла. Ти чи не голодуєш?
— Годують, мамо, просто апетиту не було.
— Тепер буде. Дім і стіни допоможуть.
Я подивилася навколо: затишна кухня, картаті фіранки, старий буфет з порцеляновим сервізем, фотографії на стінах. Тут ніхто не називав мене чужою.
Після вечері, коли Лайка заснула, ми з мамою сіли за чай.
— Розкажи, що сталося, — сказала вона, наливаючи чай у керамічний горнятко.
Я розповіла про сьогоднішню сварку, про м’ясо, про слова свекрухи. Світлана Іванівна слухала, лише час від часу киваючи.
— І як Вітя відреагував?
— Як завжди. Сказав, що мати втомилася, що треба не зважати.
— Зрозуміло, — мовчки розмішувала цукор у чаї. — А ти що відчуваєш?
— Втомилася, мамо. П’ять років намагаюся, а вона мене не приймає. Все знайде, до чого причепитися.
— Наведи приклади.
Я зітхнула.
— Готую не так, прибираю не там, з дитиною не правильно поводжусь. Коли Лайка хвора була минулого місяця, вона сказала мені прямо, що я погана мати.
— А Вітя?
— Вітя мовчить. Або каже, що мати переймається онукою.
Світлана Іванівна поставила горнятко на стіл.
— Доню, ти щаслива в цьому шлюбі?
Питання застало мене зненацька. Я довго мовчала, дивлячись у вікно на вечірні вогні.
— Не знаю, мамо. Раніше була. А тепер… Відчуваю себе чужою у власній родині.
— Чому ти раніше нічого не казала?
— Думала, що пройде, що Ганна Петрівна звикне до мене.
— Схоже, не звикла.
Ми сиділи в тиші, попиваючи чай, доки зовні не почав дощити.
— Мам, коли ти виходила заміж, як бабуся тебе прийняла?
Світлана Іванівна усміхнулася.
— Твоя бабуся Катерина? — сказала вона. — З першого дня називала мене донькою. Казала: «Тепер у мене дві доні». Вона ставилася до мене краще, ніж до своєї рідної Зіни.
— Чому?
— Бо бачила, що я люблю її сина, а він мене кохає. Коли в сім’ї є кохання, місця вистачає всім.
Я задумалася, чи Віктор дійсно мене любить, чи лише звик.
Телефон задзвонив. На екрані блиснула його назва.
— Олено, ти де? — голос Віктора звучав стурбовано.
— У мами. Я ж казала.
— Коли повернетесь додому?
— Не знаю. Можливо, у неділю.
— Як це не знаєш? Завтра ж треба на роботу.
— Я з роботи відпросилася, сказавши, що захворіла.
Пауза.
— Олено, досить мучитися, приїдь додому. Поговоримо спокійно.
— Про що? Про те, що твоя мати мене не вважає людиною?
— Та… вона просто… вона така. Потрібен час.
— П’ять років мало?
— Не ускладнюй. Сім’я ж у нас одна.
— У тебе сім’я одна, а в мене, здається, її немає.
Я повісила слухавку. Мама мовчки простягла мені хустку.
— Плач, доню. Легше стане.
Сльози не прийшли, лише порожнеча і дивне полегшення. Відчувала, ніби важкий тягар спав з плечей.
**Наступного ранку** Світлана Іванівна вирушила на ринок. Я залишилася з Лайкою. Ми грали в дочки‑матері, читали книжки, ліпили пластилін. Лайка була щаслива — бабуця дозволяла все, чого не дозволяла інша.
— Мамко, чому ми не вдома? — запитала вона під час обіду.
— Ми в гостях у бабусі Світлани.
— А довго будемо?
— Не знаю, сонечко.
— А тато приїде?
Я подивилася на доньку, маленьку, вже відчуваючи, що щось не так.
— Тато працює, але любить нас.
— А бабуся Рая любить?
Важке зітхання.
— Тебе любить, ти її онука.
— А тебе?
Не знала, що відповісти. Як пояснити трирічній дитині, що дорослі можуть бути жорстокими без причини?
— Пограємо в хованки? — запропонувала я.
Лайка заплескала в долоні і побігла ховатися.
Вечір. Тоді знову подзвонив Віктор.
— Лєно, мати перепросити хоче.
— Правда?
— Так. Вона зрозуміла, що поводилася неправильно.
— І що вона зрозуміла?
— Що не варто так казати. Що ти член сім’ї.
Я похитала головою, хоч чоловік і не бачив мене.
— Вітче, вона перепросить, бо ти їїЯ вирішила, що відтепер будемо будувати нове життя без голосу, який змушує мене відчувати себе чужою.
