Телефон замовк. Віра стояла посеред кухні, притискаючи його до грудей обома руками. Тітка Галя говорила рівно чотири хвилини — голос сухий, діловий, без жодної сльози.
Данило сидів на дивані. Телевизор неголосно бурмотів щось фоном. Він навіть не обернувся, коли Віра з’явилася в дверях.
— Данило. Подзвонила тітка Галя. Мати померла годину тому.
Він кивнув. Провів пальцем по екрану телефона — гортав щось, уже не важливо що.
— Ага. Шкода.
— Мені треба їхати. Просто зараз. Дві години дороги. Дай ключі від машини.
Данило відклав телефон. Не тому, що перейнявся — тому, що почув слово «машина». Подивився на неї знизу вгору з виразом легкої досади, ніби вона попросила його посунути шафу.
— Ні. Машина мені потрібна. Мати просила відвезти її до тітки Зіни. Я обіцяв ще минулого тижня.
Віра не ворухнулася. Світло з кухні падало їй у спину, і обличчя лишалося в тіні.
— Ти чув, що я сказала?
— Чув. Але вона вже померла. Куди тобі поспішати? Завтра сядеш на автобус, доїдеш. А мати — жива. Чекає. Я обіцяв.
Секунда. Дві. Три.
— Ти зараз серйозно?
— Абсолютно. Мати я не підведу.
Віра ввійшла в кімнату. Стала прямо перед телевізором — так, що Данило не міг обминути її поглядом. Йому довелося підняти очі.
— Я попрошу тебе один раз. Один. Подумай про те, що ти щойно сказав. І дай відповідь заново.
— Віро, не влаштовуй сцену. Я все пояснив. Мати чекає, я обіцяв. З твоїми похоронами ніч за ніч не станеться.
— З моїми похоронами, — повторила вона повільно.
— Ну, з похоронами. Ти розумієш, про що я. Поїдеш завтра. Все організують і без тебе, там тітка є, сусіди.
Віра нахилилася трохи ближче.
— Ти розумієш, що це останній раз, коли я тебе про щось прошу? Не другий, не третій. Останній.
— Боже, Віро. Ти завжди з мухи слона робиш. Один день! Один день ти почекаєш. Нічого не розвалиться. Мати попросила — я їду. Крапка.
— У мене мати померла, Данило. А твоя — їде в гості пити чай.
— Не перекручуй. Вона давно збиралася, Зіна її чекає. Я обіцяв. Ти хочеш, щоб я своє слово порушив?
— Я хочу, щоб ти згадав, з ким ти живеш. І що для мене означає цей день.
— Я пам’ятаю. Але порядок є порядок. Живі — важливіші.
Віра випросталася. Подивилася на нього так, ніби запам’ятовувала обличчя. Не з ненавистю. З чимось остаточним.
— Добре, — сказала вона.
Це «добре» прозвучало рівно. Без образи. Без надриву. Без тремтіння. Данило не звернув уваги — він уже тягнувся до пульта.
*
Віра вийшла в коридор. Відкрила верхню шухляду комода — ту, яку Данило не відкривав жодного разу за сім років. Дістала щільну папку із застібкою: свій паспорт, свідоцтво про право власності на квартиру, техпаспорт на машину, банківські документи. Усе — на її ім’я. Склала в сумку.
Зняла з гачка обидва комплекти ключів від машини. Наділа куртку. Взулася.
— Ти куди? — крикнув Данило з кімнати.
— Їду. Прощатися з матір’ю.
— На чому? Я ж сказав — машина мені потрібна!
Віра відчинила вхідні двері. Данило вже стояв у коридорі — босий, із пультом у руці, з безглуздим виразом ображеного господаря.
— Машина оформлена на мене. Завжди була. Квартира — теж. Коли я повернуся, замок буде інший. Твої речі складу біля дверей. Забери сам або винесу їх.
— Ти що мелеш?
— Я не мелю. Я кажу. Виразно й один раз.
— Віро, стій. Стій! Ти не можеш просто…
— Данило. У мене померла мати. А ти мені пояснив, що тобі потрібніша машина — довезти свою до сестри на чаювання. Це все, що мені треба було почути. Більше нічого між нами нема. Збирай речі.
Двері зачинилися. Клацнув замок. Внизу грюкнули під’їздні двері. За хвилину він побачив з вікна, як вона сідає за кермо — спокійно, без метушні, без огляду. Завела двигун. Виїхала з двору. Навіть не глянула вгору.
Данило стояв посеред коридору. Набрав її номер — довгі гудки, без відповіді. Написав повідомлення: «Поверни машину. Ти з глузду з’їхала?» Прочитано. Тиша. Ще одне: «Годі дуркувати. Мати чекає, мені їхати треба». Прочитано. Тиша.
За двадцять хвилин подзвонила мати.
— Данило, ти коли за мною заїдеш? Зіна вже стіл накрила.
— Тут ситуація, мам. Віра забрала машину.
— Як забрала? Це ж ваша машина!
— Формально… на неї оформлена.
— Ну то й що? Ти чоловік! Скажи їй, хай вертає!
— Вона не бере слухавку. Я передзвоню.
Він сів на диван. Обійшов квартиру. Усе виглядало так само — меблі, фіранки, полиці. Але Віра вийняла з цього дому документи, ключі й себе. Три речі, на яких усе трималося.
Телефон задзвонив. Віра. Він схопив трубку.
— Віро! Нарешті. Слухай, давай без…
— Замовкни, — сказала вона. Тихо й коротко, як клацання. — Я скажу один раз. Квартира належить мені. Бабуся лишила, документи на моє ім’я, ти це чудово знаєш. Машину я купувала до шлюбу. Гроші на картці — мої, ти за сім років жодної гривні не відклав. У кишені твоєї куртки дві тисячі — вистачить на таксі для твоєї матері. Впритул, але вистачить.
— Віро, зачекай…
— Замок зміню сьогодні, попрошу сусідку Інну впустити майстра. Речі твої складу. Стоятимуть біля дверей. Два дні. Потім винесу на смітник.
— Ти не маєш…
— Маю. Кожен папір. Кожен підпис. Усе — моє. А ти за сім років не спромігся оформити на себе навіть електрочайник.
— Це підло!
— Підло — це сказати дружині, що їй нікуди поспішати ховати матір. Бо тобі потрібна машина відвезти свою на чай. Оце — підло. А я просто забираю те, що моє.
Тиша в трубці тривала чотири секунди.
— Віро, я перегнув. Ну дурень, ну ляпнув. Давай поговоримо нормально, коли повернешся.
— До тебе — не повернуся. Ми закінчили. Більше не дзвони.
Гудки.
Данило сидів із телефоном у руці. Набрав ще раз — абонент недоступний. Ще раз — те саме. Вона заблокувала його номер.
Він поліз у кишеню куртки. Дві м’яті купюри. Тисяча й тисяча. Вона й це розрахувала — рівно стільки, щоб вистачило на таксі до тітки Зіни й назад. Ні копійкою більше.
Картка порожня — він перевірив. На інших рахунках — нуль. Він ніколи не цікавився. Йому вистачало того, що давала Віра. Квартира — її. Машина — її. Гроші — її. Він жив у чужому домі сім років і жодного разу про це не задумався.
Мати чекала біля під’їзду. Маленька постать у зеленому пальті, з пакетом гостинців для сестри. Таксі зупинилося, вона сіла, оглянула салон.
— Таксі? Серйозно? А де машина?
— У Віри.
— То забери!
— Вона на ній поїхала. Назавжди.
Мати помовчала. Втупилася в спинку переднього сидіння.
— Що значить — назавжди?
— Те й значить. Вона пішла. Сказала, щоб я речі забрав за два дні. Замок змінить сьогодні.
— Через що?
— Через те, що я сказав їй не їхати на похорон. Сказав, що машина мені потрібніша.
Мати повернулася до нього. В очах — не каяття. Розгубленість. Вона не розуміла, як прохання підвезти до сестри могло обернутися катастрофою.
— Ну ти й ляпнув, Данило.
— Я не думав, що вона отак…
— А треба було думати! Що в жінки мати померла, а ти їй — «почекаєш»? Ти в своєму розумі був взагалі?
— Ти сама просила відвезти!
— Я просила відвезти. Я не просила дружину на похорон не пускати! Це ти сам додумав!
Таксі їхало містом. Лічильник цокав. Данило дивився на цифри — вони росли, і кожна гривня відкушувала від його останніх грошей. Коли машина зупинилася біля дому тітки Зіни, на лічильнику було вісімсот гривень. Назад — ще стільки ж. Решта — на їжу. Можливо. На день.
Мати вийшла. Обернулася. Пакет із гостинцями м’явся в руках.
— І куди ти тепер?
— До тебе. Якщо пустиш.
— У мене кімната й кухня, Данило. Розкладачка в коморі.
— Значить, розкладачка.
Вона похитала головою. Пішла до під’їзду. Двері за нею зачинилися.
Данило лишився стояти на тротуарі. У кишені — тисяча двісті гривень дріб’язком і м’ятими купюрами. На картці — пустка. За спиною — місто, у якому в нього більше немає жодного квадратного метра.
Він дістав телефон. Набрав номер Віри. Довгі гудки. Потім — механічний голос: «Абонент недоступний».
Сховав телефон. Подивився на свої руки — порожні. Як і все інше.
А Віра тим часом стояла поряд посеред кімнати своєї матері. Тітка Галя — справа, сусіди — позаду. Вона робила те, що мала зробити. Прощалася. Бо для неї мертві заслуговували не меншої поваги, ніж живі. І точно — більшої, ніж чоловік, який за сім років так і не зрозумів, поряд з ким він жив.
