«Ти мене до себе не забереш?» — обмовилася матір із докором. Але я вже знала відповідь…
Мене звуть Соломія. Мені тридцять вісім, і я вже п’ятнадцять років заміжня. У нас з чоловіком Тарасом є син, гарна квартира й, здавалося б, усе, про що можна мріяти. Але є одна тема, яка досі болить — це моя мама. А точніше, її війна з моїм чоловіком, що триває вже понад десять років.
Тарас приїхав до нашого міста з маленького села. Тоді він лише мріяв вступити до університету, але не пройшов із першого разу та влаштувався сантехніком, щоб якось виживати. Жив у гуртожитку, працював, не скаржився. Потім таки вступив. Роботу не кидав — став гарним майстром, його знали. Саме в університеті ми й познайомились. Я була на рік старшою, вчилася на курс вище, але між нами спалахнула справжня симпатія.
Коли я закінчила навчання, ми вирішили одружитись. Але моя мама була рішуче проти.
«Сантехнік? Ти з глузду з’їхала! Сільський хлопець, без житла, без перспектив!» — обурювалась вона.
Я умовила її пустити нас пожити в її квартирі — тимчасово, поки Тарас не закінчить інститут. Мама погодилась неохоче, з кислою міною. Від самого початку вона не приймала його, як би він не намагався. За перший місяць він полагодив у квартирі все, що тільки можна: кран, плиту, навіть балконні двері, які роками не закривались. А у відповідь — холод і докори.
«Я тебе, хлопче, прописувати в себе не збираюся!» — одного разу випалила вона. На що Тарас спокійно відповів: «І не прошу.»
Він намагався. Кожного дня. Усе терпів. Але я бачила, як це його ламає. А потім я завагітніла… І сталося те, чого ми боялись.
«Ти з глузду з’їхала! Народиш від цього селюка?! Та я ледве його терплю в своїй хаті!» — закричала мама.
Тарас почув. І мовчки зібрав речі. Підійшов до мене й сказав:
«Або ти йдеш зі мною. Або я йду сам. Але з твоєю матір’ю під одним дахом я більше не залишусь.»
Я пішла. Ми переїхали до його маленької кімнатки в гуртожитку. Народився син. Було важко. Але я ні дня не шкодувала. Тарас працював, навчався, підробляв. І за два роки ми купили першу однушку. Потім — двушку. Тепер живемо у простоЖиття йде далі, а вони так і залишилися по різні боки.
