Остап Ковальчук виростає перед нею просто біля дверей офісу в Києві, ніби вже цілий день стоїть там, чатуючи. Соломія Ковальчук щойно виходить на ґанок, поправляючи ремінь сумки на плечі. Вечір теплий, вона думає про чай з лимоном і тишу. А замість тиші отримує чоловіка з кам’яним обличчям.
— Привіт, — каже вона. — Якими долями? Ти ж не любиш мене зустрічати.
— Слухай сюди, — Остап навіть не вітається. — Завтра пишеш заяву. Звільняєшся. І їдеш до моїх у село. Будеш доглядати.
— За ким? — Соломія схиляє голову набік, ніби недочула.
— За моїми батьками. Вони слабшають, сама розумієш. Потрібна людина в хаті. Вирішено.
Вона мовчить, роздивляючись його так, ніби в чоловіка на лобі висвічується біжучий рядок новин. Вирішено. Не «давай обговоримо», не «я тебе прошу». Вирішено, як штамп у документі.
— Цікаво, — протягує Соломія. — А мене запитати ніхто не здогадався?
— А чого тут питати? — Остап смикає плечем. — Ти дружина. Це сімейна справа. Тут не питають, тут роблять.
— Сімейне, — повторює вона з цікавістю. — Тобто моя сім’я — це тепер валіза й розклад електричок.
— Не мудруй, — він кривиться, ніби з’їв щось кисле. — Ти вічно починаєш словами жонглювати. Я по-людськи сказав. Поїдеш — і крапка.
Соломія зручніше перехоплює сумку. Усередині все кипить, але зовні вона тримає рівну, майже лагідну інтонацію. Терпіння — річ дорога, і витрачати його на ґанку їй не хочеться.
— Остапчику, давай не на вулиці, — м’яко каже вона. — Прийдеш додому — поговоримо спокійно. Чаю поп’ємо. Ти взагалі їв?
— Нема коли мені чаї ганяти, — він уже дивиться на телефон, на годинник, кудись повз неї. — У мене справи. Я тобі головне сказав, ти почула. Надвечір буду.
— А подробиці? — вона усміхається. — Адреса, наприклад. Я ж у твоїх жодного разу не була.
— Потім, потім, — він відмахується й крокує геть, не озираючись, ніби закриває питання назавжди.
Соломія лишається стояти, дивлячись йому вслід. Не злість навіть — здивування. Як людина, яка прожила з нею під одним дахом не один рік, могла вирішити, що її життя — це річ, яку можна переставити з полиці на полицю.
— Ну треба ж, — каже вона вголос сама до себе. — «Поїдеш — і крапка».
Вона зітхає й іде до крамниці. Хліб, сир, щось до чаю. Голова вимагає простих, зрозумілих дій, де сама обираєш буханець.
У відділі овочів вона й натрапляє на Одарку Гнатюк — вони сидять в одному кабінеті, спина до спини, і знають одна про одну навіть те, чого знати не хотіли.
— О, кого я бачу! — Одарка котить візок, набитий догори так, ніби готується до облоги. — Соломіє, рятуй мене, я зараз ляжу прямо тут, між кабачками.
— Що сталося?
— Що сталося, — фиркає Одарка. — Вдома сталося. Пралка третій день тече, дитина принесла із садочка нежить, чоловік сидить і дивується, чому вечеря сама себе не варить. Я як білка в колесі, тільки колесо ще й квадратне.
— Співчуваю, — усміхається Соломія. — У мене тут теж новини. Свіжі, з печі та на стіл.
— Ну-бо.
— Остап зустрів мене біля офісу. Звелів звільнитися й їхати в село. Доглядати за його батьками.
Одарка зупиняє візок так різко, що банка горошку ледь не вистрибує.
— Стривай. Звелів? Прямо звелів?
— Прямо. «Поїдеш — і крапка».
— А ти йому що?
— А я йому нічого, — Соломія знизує плечима. — Стояла й милувалася, як людина одним реченням викреслює моє життя.
— Так, стоп, — примружується Одарка. — А в його батьків що, більше нікого немає? Діти ж іще є?
— Є. Сестра в нього. Орися.
— Сестра-а, — тягне Одарка з таким обличчям, ніби їй відкрили таємницю світобудови. — Тобто в його батьків є рідна донька. А доглядати має чомусь невістка. Я правильно розумію розклад?
— Абсолютно правильно.
— Соломіє, та він тобі чужу проблему повісив на шию, як торбу! Це ж не твої батьки навіть. Це його. І сестри. А крайня — ти. Зручно влаштувалися.
— Зручно, — погоджується Соломія. — Я от теж подумала: як мило, коли любов до батьків закінчується рівно там, де починається власний затишок.
— Ой, умієш ти сказати, — хмикає Одарка. — Слухай, а ти що, справді поїдеш?
— Я що, по-твоєму, схожа на валізу без ручки?
— Ні.
— Ото ж і я думаю, що ні. Поїду я хіба за чаєм. І повернуся.
Удома тихо і добре рівно до того моменту, поки не дзвонить телефон. На екрані висвічується ім’я зовиці. Соломія дивиться на нього секунду, потім усе ж відповідає — цікавість пересилює.
— Соломійко! — голос Орисі ллється медом, аж зуби зводить. — Ой, як же я рада! Остап мені все розповів! Ти в нас розумниця, прямо золото!
— Привіт, Орисю. І в чому ж я золото?
— Ну як же! Ти поїдеш до батьків, допоможеш! Я прямо зітхнула спокійно, ти не уявляєш. У мене ж діти, робота, дім, я розриваюся вся, на частини просто.
— Стривай, — м’яко перебиває Соломія. — Тобі Остап сказав, що я вже їду?
— Звісно, сказав! Сказав, усе вирішено, ти завтра звільняєшся і збираєшся. Соломійко, ти така відповідальна, не те що деякі.
— Орисю, — вона майже всміхається. — Мені незручно тебе засмучувати такого світлого вечора. Але я нікуди не їду.
На тому кінці повисає пауза.
— Як… як це не їдеш? — голос зовиці одразу пересихає. — Остап же сказав…
— Чоловік багато що говорить. Він, наприклад, ще торік обіцяв полицю повісити. Полиці немає досі. Так само і тут.
— Соломійко, ну ти що! Це ж батьки! Їм допомога потрібна! Хто, як не ти?
— Справді, хто, — задумливо каже Соломія. — Ось, наприклад, рідна донька. Не спадало на думку?
— Я?! У мене сім’я! У мене діти! У мене дім на мені весь!
— А в мене, виходить, ні сім’ї, ні дому, ні справ. Зручна я, Орисю. Прямо подарунок.
— Ти пересмикуєш!
— Я просто слухаю і переказую, — спокійно відповідає. — Гаразд, не буду тебе затримувати. Цілую батьків. Заочно.
Вона кладе слухавку й видихає. У дверях повертається ключ — приходить Остап. Проходить на кухню, плюхається на стілець, присуває тарілку, яку вона лишила для себе.
— Поїсти є? — бурчить він, уже колупаючи виделкою.
— Тобі вже накладено, як бачиш.
Він їсть жадібно, швидко, ронячи крихти, не дивлячись на неї. Потім відсуває тарілку, витирає рота тильним боком долоні й, на її подив, устає й іде в спальню. Соломія чує, як скриплять дверцята шафи.
— Остапе? — вона зазирає в кімнату. — Ти що робиш?
— Допомагаю, — він діловито витягує її светри й складає в розкриту на ліжку валізу. — Тобі ж збиратися. Я добрий чоловік, речі тобі складаю. Цінуй.
— Цінуй, — відгукується Соломія, прихилившись до одвірка. — Я нічого не говорила про те, що їду.
— А чого говорити? — він не обертається, продовжуючи втрамбовувати кофти. — Справу вирішено. Я вже всім сказав. Матері сказав. Орисі сказав. Тепер пізно йти на поп’ятну, людей підводити.
— Людей, — повторює вона тихо. — А мене, значить, підвести — це норма.
— Не починай, — він нарешті повертається, у руках — її улюблений шарф. — Ти вічно драму розводиш. Що тут такого? Поживеш, доглянеш. Тобі не складно, а людям допомога.
— Знаєш, — Соломія схрещує руки, дивлячись на зростаючу гору речей у валізі. — Чим більше ти складаєш, тим цікавіше мені стає.
— Ото бачиш, — він розцвітає, розуміючи все по-своєму. — Уже цікаво їй. Я ж кажу — схаменешся.
У двері дзвонять. На порозі стоїть Богдан Шевчук — друг Остапа, людина спокійна, з важкуватим, уважним поглядом. Він переступає поріг, бачить розкриту валізу й насуплюється.
— Ви куди? — питає він. — У відпустку, чи що?
— Не вгадав, — каже Остап, виходячи в коридор і ляскаючи друга по плечу. — Соломія їде до моїх. У село. Доглядати.
Богдан переводить погляд на Соломію. Та стоїть спокійно, зі слабкою усмішкою.
— Це правда? — питає він у неї.
— Це план Остапа, — відповідає Соломія. — Я в цьому плані, як бачиш, тільки валіза. Своєї згоди я не давала. Ані словом, ані кивком, ані морганням.
Богдан повільно повертається до друга.
— Остапе. Відійдімо.
Вони виходять на кухню. Соломія не ховається — стоїть поруч, їй навіть цікаво.
— Ти чого робиш? — неголосно починає друг. — Це батьки твої. І сестри твоєї. З чого дружина має все на собі тягти?
— А кому ще? — Остап розводить руками. — Орися зайнята, у неї діти. Я працюю. Соломія — єдина вільна людина.
— Вільна, — Богдан хитає головою. — Вона не вільна, вона в тебе крайня. Я тобі як людина, яка сім’ю з дитинства тягнула, кажу: так не можна. Я брата з сестрою піднімав, я знаю, що таке турбота. Турботу не наказують. Її на себе беруть.
— Ой, почалося, — Остап кривиться. — Святий знайшовся. У тебе своє життя було, у мене своє. Я кажу — їде, значить їде.
— Це твої батьки, Остапе, — твердо повторює Богдан. — Твоя кров. Хочеш допомогти — сідай і допомагай сам. Або із сестрою діліть. А не перекладайте на ту, яка взагалі збоку прийшла.
— Вона дружина! — Остап підвищує голос. — Дружина — це не сторона! Це сім’я! Де взяв — там і мусить впрягатися!
— Де взяв, — задумливо мовить з коридору Соломія. — Остапчику, я тобі не кінь, щоб у запряжці ходити. І не пилосос, щоб стояти в кутку до запиту.
— Помовч! — гримає він. — Без тебе розберемося.
Богдан дивиться на нього.
— Дурень ти, Остапе, — каже він просто. — І не лікуєшся. — Киває Соломії й виходить.
Коли двері зачиняються, Соломія йде в кімнату й набирає зовицю. Їй раптом стає по-справжньому цікаво докопатися до суті.
— Орисю, привіт ще раз. У мене питання. Раз усі так дбають про батьків, скажи, ти сама що готова для них зробити?
— Я? — Орися знову насторожується. — Я гроші буду надсилати. Регулярно. Це, між іншим, теж турбота, і немала.
— Чудово, — оживляється Соломія. — І скільки ж?
— Три тисячі гривень, — гордо повідомляє Орися. — Щомісяця. Це, знаєш, не кожен зможе.
Соломія не втримується й засміюється — дзвінко, щиро.
— Три тисячі гривень, — повторює вона крізь сміх. — Орисю, ти серйозно? Три тисячі на місяць за те, щоб я покинула все й переїхала жити в чужий дім. Шикарний обмін. Прямо щедрість королівська.
— А що смішного?! — зривається Орися. — Гроші на дорозі не валяються!
— Ото ж бо, — каже Соломія, відсміявшись. — Мої роки теж не валяються. Дякую, Орисю, ти мені дуже допомогла. Я тепер точно знаю ціну вашій турботі. Рівно три тисячі гривень.
Вона кладе слухавку. Остап стоїть у дверях, задоволений собою.
— Ну ось, — він указує на валізу. — Усе влізло. Велика валіза, зручна. Я молодець.
— Ти молодець, — киває Соломія. І раптом іде в комору, витягує звідти дві великі сумки й починає діловито складати туди решту речей.
— Навіщо стільки? — дивується Остап. — Ти що, назавжди переїжджаєш?
— А ти як думав, — відгукується вона, не обертаючись. — Раз уже їхати, то з розмахом.
І в грудях у нього теплішає: погодилася. Дружина погодилася. Він-то знає — твердість завжди перемагає. Він дивиться, як вона набиває сумки, і подумки гладить себе по голові.
Уранці Остап прокидається в чудовому настрої. Він потягується, ходить по квартирі господарем життя й час від часу поглядає на зібрані речі біля дверей.
— Не забудь, — каже він, сьорбаючи каву. — Мати тебе вже чекає. Ліжко тобі застелила, окреме. Постаралася. Подзвони їй, подякуй, чи що.
— Подзвоню, — киває Соломія й справді набирає свекруху.
— Добрий день, — каже вона рівно. — Це Соломія. Дякую вам за ліжко, що приготували. Дуже уважно з вашого боку.
— Та що ти, люба, — радіє та. — Я вже й кімнату прибрала, і місце звільнила. Приїжджай, приїжджай. Допомога ой як потрібна. Підлоги, город, по хаті всяке.
— Розумію, — каже Соломія. — Ще раз дякую за ліжко.
— То коли тебе чекати?
— Дякую за ліжко, — повторює Соломія з усмішкою й прощається.
Свекруха лишається задоволена — подякували, значить, їде. Остап, що чув розмову, аж засяє.
— Бачиш, як усе добре, — каже він. — Усі задоволені. Я ж казав.
— Усі, — погоджується Соломія. — Прямо свято якесь.
Вона викликає таксі. Остап, розщедрившись, сам тягне валізу й сумки вниз. Кряхтить, але несе — із виглядом людини, яка робить добру справу. Завантажує все в багажник, зачиняє кришку.
— Ну, — каже він, обтрушуючи руки. — З Богом. Подзвони, як доїдеш.
Соломія сідає в машину, махає йому рукою й їде. Остап стоїть біля під’їзду, проводжаючи таксі поглядом, гордий собою до неможливості.
І тільки коли машина зникає за поворотом, його ніби штовхає. Адреса. Він не дав їй адреси. Соломія ж у його батьків жодного разу не була — мати завжди сама до них приїжджала.
— От тобі й на! — бурмоче він і хапає телефон.
Він набирає Соломію. Довгі гудки. Ще раз. Гудки. Скидає. Він квапливо настукує смс з адресою, додає: «Не загубися, доїдеш — віддзвонися». Надсилає. Постоїть іще трохи, заспокоюючи себе: смс прочитає, доїде, усе нормально. Дружина ж поїхала. Сама сіла в таксі. Сама.
День минає в клопотах. Надвечір Остап навіть забуває про тривогу — певен, що все йде за планом. І тут телефонує мати.
— Остапе, — голос у неї розгублений. — А де Соломія? Ніхто не приїхав. Я весь день чекаю, ліжко застелила, пиріг затіяла. Немає її.
— Як немає? — Остап холоне. — Вона вранці виїхала. На таксі. Я сам речі вантажив.
— Та немає нікого, синку. Ні таксі, ні Соломії. Може, заблукала?
— Я розберуся, — відрізає він і кладе слухавку.
Він починає телефонувати дружині. Раз. Два. П’ять. Гудки, потім — вимкнено. Повідомлення не доходять. Він стоїть посеред кімнати, і до нього повільно, важко доходить: Соломія нікуди не поїхала. Усі її речі, валіза, сумки — усе поїхало невідомо куди, тільки не до матері.
— Ах же ж, — видихає він. Усередині піднімається злість, темна, задушлива. — Обманула. Зовсім обманула.
Він метається по квартирі, набирає знову і знову, лишає голосові повідомлення, в яких спочатку вимагає, потім зривається на крик у порожнечу. Відповіді немає. Уночі він спить погано.
Уранці він їде до її офісу. Чекає. Соломія виходить — спокійна, відпочила, ніби вчора не було жодної драми.
— Де ти була?! — він налітає на неї просто біля ґанку. — Де речі?! Мати весь день прочекала! Що ти влаштувала?!
— Доброго ранку, Остапе, — незворушно каже Соломія. — Я нікуди не їздила. І, скажу чесно, не збиралася. Із самого початку.
— Як не збиралася?! — він захлинається. — Ти ж сіла в таксі! Речі зібрала!
— Речі зібрав ти, — поправляє вона. — Із великим ентузіазмом, між іншим. А таксі відвезло мене й мої сумки в інше місце. Де мене не вважають меблями.
— Ти… ти знущаєшся з мене! — він бризкає словами, обличчя йде плямами. — Я тобі по-людськи! А ти!
— По-людськи — це коли питають, Остапе. А не коли «поїдеш — і крапка», — вона поправляє сумку. — До речі, не забудь. У п’ятницю треба внести плату за оренду квартири. Я там більше не живу, тож тепер це повністю твій клопіт. Логічно, правда?
— Ти повернешся додому і сьогодні ж поїдеш до матері! — горлає він, не чуючи її. — Я сказав — поїдеш! Годі викрутаси влаштовувати!
Соломія дивиться на нього без тіні усмішки. Голос її стає рівним і холодним.
— Остапе. Слухай уважно. Якщо ти ще хоч раз мені накажеш — оце прямо при тобі, не відходячи від цього ґанку, я відкрию телефон і подам заяву на розлучення. Через інтернет, за три дотики. Хочеш перевірити?
Він замовкає. Було роззявив рота — і не знаходить слів.
— Я не погрожую, — додає вона спокійно. — Я просто повідомляю умови. Як ти любиш. Вирішено.
І йде геть — легкою ходою, не озираючись. Вона не каже, коли повернеться. І чи повернеться.
Остап лишається стояти. Злість кудись схлинула, і на її місце приходить липкий, неприємний страх. Він раптом розуміє, що вона ж справді поїхала — із валізою, із сумками, які він сам, власними руками, їй зібрав. Ніби виставляв за двері. Ніби виганяв. А він її любить. І не думає, не вірить, що вона здатна отак — твердо, спокійно — взяти й поїхати від нього.
Задзвонює телефон. Орися.
— Остапе, ну що там із батьками?! — торохкотить сестра. — Коли Соломія приїде нарешті?
— Ніколи, — гримає він. — Вона не поїде. Хочеш — сама сідай і їдь до матері.
— Ти як собі дозволяєш розмовляти зі мною таким тоном?! — зривається вона.
— А ти три тисячі гривень свої засунь собі в гаманець поглибше, — кидає він і чує короткі гудки. Орися кладе слухавку.
Він сідає на бордюр біля ґанку. Нікуди не йде. Вирішує дочекатися вечора. Дочекатися Соломію. І поговорити з нею. Без «вирішено». Без «поїдеш». Просто поговорити. Якщо вона ще захоче його слухати.
Він сидить і думає, що твердість, якою він так пишається, виявляється звичайним упертістю. І що людину поруч він приймає за річ, яку можна переставити. А річ береться й іде. На власних ногах. З його ж валізою.
Кінець.
