Ти поїдеш додому так, як прийшла! проказав чоловік, і слова його розвіялись у повітрі, немов осінній туман, що клубочиться над Дніпром.
Я клацнула в котлі газ, і полумя загасло. Дивно, але запах борщу, який стояв ще на плиті, тепер плив крізь віконне скло, розчиняючись серед чорнобривців, що росли на підвіконні.
Сергію, що трапилося? проказала я, а мій голос лунав глухо, ніби я була під водою.
Все добре, промимрив Сергій, глянувши крізь мене. Тільки ти більше тут не живеш. Квартира моя, машина моя, дача в Грибовій Рудці теж моя. А ти Тобі доведеться піти просто так.
Сергій говорив, наче зачитував оголошення на сільському мітингу під райвідділком. Чотирнадцять років ми разом, а тепер ніби ніколи й не було нічого. Мене проганяли так, як пса без ошийника.
Я себе ущипнула за руку, і відчула, ніби це робила не я, а хтось інший, десь у паралельному світі, де все відчувається інакше.
Ти це серйозно?
Безперечно, хрипко прошепотів Сергій, і в очах у нього затанцювали лускаті відблиски.
Запала мовчанка густа, як сметана з нічного базару в Полтаві. Мені хотілося розчахнути вікно й кричати на все село: «Де ж я прокололася, доле моя?»
Може, скажеш, за що ти мене так? тихо спитала я.
За ніщо. Просто зустрів іншу. Давно вже. І я на розлучення подаю.
Я сповзла на кухонний стілець, і він качнувся підо мною, неначе рибальський човен на Бориславському водосховищі. Сергій не зустрівся зі мною очима він нахмурився і закамянів, мов дідова ікона на покуті.
Сергію, почала я, може, поясниш по-людськи? Ми ж все-таки жили під одним дахом стільки років
Пояснювати нічого! перебив він мене різко, мов відрубує секатором суху гілку. І не нагадуй про ті роки. Олена дочка Віктора Анатолійовича. То й усе. Питання закрите.
Олена Оленка так, це ж донька його головного із департаменту! Їй двадцять шість, губи, як маків цвіт, у соцмережах її фото лайкають десятки тисяч: то вона їсть борщ на терасі, то кота свого вишитим рушником обтирає.
Оленка й уподобала мого Сергія. А Сергій тут же взявся все кидати, навіть не від любові, а задля тієї карєри, що марив нею ночами.
А я? ледве вимовила я.
Жодних «а я». У тебе нічого не було й нема. Документи всі на мені. Чотирнадцять років ти мені тільки борщ варила!
Насправді це неправда. Я допомагала Сергію, працювала бухгалтером у його фірмі, доки не попросив, щоб звільнилася. Вела дім і його рахунки. Але зараз це все було, як сон із чорною водою.
Що ж мені робити? подумала я.
Ні подруг у мене, ні заощаджень у гривнях. Декілька сорочок, стара валіза, що пахне лавандою, та й усе майно. Хоча є мама.
Я подзвонила тієї ж ночі. Мою маму, Фросю Тимофіївну, всі звали просто Фросею. Вона взяла слухавку, ніби чекала дзвінка крізь місяці та роки.
Мамо, можна я приїду до тебе? захрипіла я.
Чого ж не можна? Збирай речі, дочко.
Без зайвих слів. Мама завжди така була: спочатку робота, потім слова.
Її село стояло за сто тринадцять кілометрів від Черкас там, де жита шумлять над ставом, а небо повне лелек. Маленька хатинка з різними вікнами та бузковою гонтою, в саду кручена яблуня, що сипала кожної осені кислі, нікому не потрібні яблука.
Мама зустріла мене на порозі у фартуху з маками, хустка знімалась лише на ніч. Від неї пахло пирогами і сушеними грушами. Вона не питала зайвого, тільки посадила за стіл, підсунула шклянку компоту.
Ну, розказуй, сказала.
Я почала з того, як вийшла з дому, як дав мені Сергій три дні, як сказав про Олену. Мама слухала, ковтаючи слова, немов вишневе варення.
То ти підеш у чому зявилася? перепитала вона.
Ага
А про прокат ти забула?
Я очі підняла і не одразу второпала, що вона має на увазі.
Який прокат?
Автомобільний, на Горького, памятаєш стоянку? Все ж на мені оформлено. Як ти гадаєш, Сергій міг би мати власний бізнес при тій роботі? Мені всі папери приносив. На свою дурнувату тещу!
Мама дістала зі старого буфета папку, завязану синьою ниткою.
Я, Маріє, економіст, кахикнула вона. Чотири десятки літ у фінвідділі сільради. Ти думаєш, не знала, що підписую?
Розклала папери рівно по столу довіреності, витяги з банку, договори, всі за датами розсортовані, кожен документ у файлі.
Завтра довіреність анулюю, мовила мама, підемо удвох до міста.
Потім тиждень в мені все плуталося я жила, наче в молочній імлі, мама ж діяла чітко й спокійно: папери анулювала, доступ до рахунків перекрила, ще й з Іваном Васильовичем, адвокатом зі школи, порадилася.
Речі свої поклала до старої шафи з грушевого дерева, а сама чекала, поки Сергій на розлучення подасть щодня дзвонив, крізь зуби просив підписати якісь бланки.
Я усе підпишу, Сергію. Наступного тижня.
Він гарячкував, але погодився чекати весілля з Оленкою готував, ресторан шукав, каблучки вибирав. А мама тільки посміхалася: хай готується, каже, чим більше витратить тим славетніше буде.
І тут самі знайшлись покупці власники паркування через дорогу. Давно хотіли розширитися. Мама торгувалась, як на базарі, все життя в сільраді тренувала модрини.
Оформили продаж у четвер: гроші зайшли на рахунок у пятницю.
А Сергій дізнався в суботу.
Він зявився зненацька, наче вітер за порогом. Металевою хвірткою гахнув, аж птиця на горісі здійнялась. Мама яблуками займалася сушила на компот.
Що ви надумали?! заволав Сергій, аж кіт наш, Смугастик, злякано скочив у буряни.
Що таке, Сергію? спитала мама.
Це ж моє! Все моє! Я ж… вас…
Документи, Сергію Васильовичу, у порядку, навіть не глянувши, відказала мама.
Та я і зробив крок до неї, зціпивши кулаки.
І що? мама розвернулася й підняла телефон. Тут усе записано, Сергію. З першого слова.
Він замовк. Для чиновника щось записане на смартфон гірше судової ухвали.
Ви не мали права…
Мала! кинула мама. Все моє, все законно. Сам винен не треба було мене дурною вважати.
Сергій полетів з двору, мов танець листя в бурю.
За місяць його звільнили тесть не терпів невдах. А Оленка, кажуть, вийшла за депутата з обласної ради.
Ми з мамою і досі тут у нашій хаті під синім дахом, з новими вікнами і парканом. А про Сергія я навіть не згадую воно мені треба?
Що скажете про вчинок мами? Пишіть відгуки, ставте вподобайки, хай людям сниться лише добре!
