**Щоденник**
Я просто зручний. Поки не потрібен — забудуть.
Тарас приїхав за дружиною до тещі — забрати додому після чергової «невеликої сварки». Зупинив авто біля старого дев’ятиповерхового будинку, підправив комір і пішов до під’їзду. Він уже майже дійшов до дверей, коли раптом помітив когось біля вікна на першому поверсі. Серце стиснулося.
— Мамо? Що ти тут робиш? — здивовано спитав він, впізнавши свою матір.
— Тихіше, — прошепотіла Ганна Михайлівна, — іди сюди.
— Що трапилось? — насупився Тарас.
— Просто підійди й послухай, — показала мати на ледький розчин вікна.
З квартири тещі лунали жіночі голоси. Говорили голосно, не соромлячись. То була Марія — його дружина — та її мати.
— Мам, ти б бачила, як вони перелякались. Особливо ця — з очима на мокрому місці. «Я винна, не зберегла онука!» — Марія реготала. — Все за планом. А мій Тарасик — просто подаручок: трохи що — біжить рятувати, як песик. Навіть до лікарні повіз. Я ж знала, що якщо не припру його цією «вагітністю», то пропозиції ніколи не дочекаюсь.
— Марійко… ну це ж підло, — невпевнено заперечила її мати.
— Мамо, ти нічого не розумієш. Зараз головне — отримати від нього квартиру. У них же трійка в центрі, не забувай. Я їм уже казала — треба з’їжджатись, раз дитина на підході. А потім як-небудь поступово старіх підсунумо. Головне — Тарас усе зглитне. Він же не з тих, хто гучно хлопає дверима. Його можна тихо, м’яко… направляти. Як треба мені.
Тарас стояв, ніби йому з грудей вийняли серце. Він слухав кожне слово, не маючи сили пошевелитись. Поруч мати стиснула його руку.
— Ти чув? — тихо спитала вона.
Він кивнув. Обличчя стало белішим за папір.
— Ходімо.
Вони піднялись у квартиру. Тарас різко натиснув дзвінок. Двері відчинила Марія, вся сяюча — мабуть, ще під враженням власної промови.
— Любий! А ти чого так рано? — промовила вона, напружено посміхаючись.
— Промов не збирай. Я сам їх тобі привезу, — спокійно сказав Тарас. — І завтра я подаю на розлучення.
— Що?!.. Ти з глузду з’їхав? Чому?
— Бо все почув. Про «вагітність», про квартиру, про те, який я зручний. Дякую, що швидко показала, хто ти насправді.
Марія спробувала щось сказати, але слова застряли в горлі.
Ганна Михайлівна лише кинула у бік колисні невістки:
— А я ж себе звинувачувала. Думала — не прийняла тебе, не знайшла спільну мову. А виявляється, серце матері все відчуває. Просто не хотіло бачити.
Вони пішли. Тарас не озирався. У грудях наче полегшало — ніби, нарешті, зняв з себе великий тягар. Він ішов мовчки, а поруч мати — вперше за багато років — нічого не казала, лише стискала його долоню в своїй. Мовчазна підтримка, що значила більше за будь-які слова.
**Урок:** Іноді найбільша доброта — перестати бути зручним для тих, хто не вартий твоєї любові.
