«Ти серйозно летиш сама?» — обурився 51-річний співмешканець, коли я здала наші путівки й обрала відпочинок без нього.
Знаєте, є така прикмета: якщо чоловік за чотири місяці спільного життя жодного разу не довів тебе до кінця романтичної вечері — тікай. Я не втекла. Я купила путівку. Собі — одну. І тепер думаю: може, треба було одразу тікати, дешевше б вийшло.
Почну по порядку, а то ви вирішите, що я зла мегера, яка відправила бідолашного чоловіка сапати картоплю на самоті.
Як усе починалося
Дмитру 51, мені 49. Познайомилися ми пів року тому на дні народження спільної подруги — він розповідав анекдоти, і я сміялася так, що мало не розлила вино. Хороший, спокійний, руки золоті, розетку лагодить за п’ять хвилин. За два місяці він переїхав до мене. Ну а що тягнути, у нашому віці час дорожчий за золото.
Перший місяць був як у кіно про другу молодість. Готували разом, гуляли вечорами, він навіть квіти дарував без приводу. Я вже почала думати, чи даремно боялася серйозних стосунків після розлучення.
А потім пролунав перший дзвінок від Гафії Петрівни.
Мама, город і раптово зникаючий чоловік
Гафія Петрівна — мама Дмитра, їй сімдесят чотири, живе за сорок хвилин від нас, у приватному будинку з городом на шість соток. Город, я вам скажу, — не просто грядки. Це ціла держава зі своєю конституцією, і головний закон там один: син зобов’язаний приїжджати за першим покликом.
Перший дзвінок був невинний — допомогти скопати теплицю. Дмитро зірвався в суботу, хоча в нас були квитки в театр. Я подумала: ну гаразд, весна, усі копають.
Другий дзвінок — за тиждень. Огірки вимагали підв’язки. У нас була запланована зустріч із моєю донькою та її нареченим — знайомство, важлива справа. Дмитро поїхав, навіть не запитавши, чи можна перенести.
— Олено, ну це ж мама, — казав він таким тоном, ніби я пропонувала кинути її під трактор.
Далі дзвінки посипалися як з рогу достатку. То полити, то прополоти, то помідори підв’язати, то паркан пофарбувати, то просто «приїжджай, я сама боюся грози». Причому дзвонила Гафія Петрівна завжди в момент, коли в нас щось було заплановано. У мене почало складатися враження, що вона звіряється з нашим календарем через якийсь таємний канал. Я порахувала: за чотири місяці ми скасували або перенесли одинадцять разів. Одинадцять! Поїздку на вихідні, три походи в кіно, два дні народження спільних знайомих, вечерю з моєю сестрою, яка спеціально прилітала з іншого міста. Дмитро щоразу казав одну й ту саму фразу:
— Це ж ненадовго. Розгребемо — і все надолужимо.
Надолужити не виходило ніколи. Одна справа змінювалася іншою, город цвів, а наші плани в’яли швидше, ніж нескошена трава на сонцепеку.
Квитки, які згоріли двічі
У квітні ми нарешті купили путівку до Туреччини. Оплатили повністю, я спеціально взяла відпустку на роботі, все узгодила, відпросилася в начальства заздалегідь — а це, повірте, завдання не з легких.
За два тижні до вильоту дзвонить Гафія Петрівна. У неї, бачте, термінова посадка перцю та розсади капусти, «а то все згниє в стаканчиках, погоду обіцяють дощову лише цього тижня».
Дмитро приходить увечері з обличчям, ніби в нього не те що путівка згоряє, а квартиру описали за борги.
— Може, перенесемо відпустку? Ну хоча б на десять днів? Мамі справді потрібна допомога, там терміни горять.
Я мовчала секунд десять.
— Дмитре, — кажу, — а ти взагалі усвідомлюєш, що ми переносимо відпустку вже вдруге за чотири місяці? Минулого разу — через паркан. Тепер через розсаду. Мама завжди знаходитиме причину. Вона вже знайшла закономірність: варто нам щось запланувати — у неї одразу горить грядка.
— Ти перебільшуєш. Це ж мама.
— А я, значить, не мама і не дружина, і можу чекати до безкінечності?
Він розвів руками з виглядом людини, яку несправедливо звинуватили у вбивстві сусідської кішки.
Поворотний момент
І ось тут я прийняла рішення, за яке досі не шкодую жодної секунди.
Я взяла телефон, зайшла в додаток туроператора і здала обидві путівки — свою і його. Комісію втратила чималу, але байдуже. За п’ятнадцять хвилин купила квиток лише на себе. Одномісний номер, усе включено, море, сонце, тиша.
Дмитро дивився на мене так, ніби я оголосила, що йду в монастир.
— Ти серйозно летиш сама?! Без мене?! Це помста якась?!
— Дмитре, це не помста. Це елементарна турбота про себе. Ти не можеш розпоряджатися відпусткою, яку ми обоє оплатили, ніби вона твоя особиста, і переносити її щоразу, коли мамі потрібна лопата. Я не їду з тобою копати грядки замість моря. Я лечу до моря. Одна.
— Так не можна, ми ж разом живемо!
— Разом живемо — так. Але, виявляється, разом плануємо лише поки не подзвонить твоя мама.
Він назвав це зрадою. Прямо так і сказав: «Це зрада, Олено, я тебе не впізнаю». А я стояла з валізою напереваги й думала — цікаво, а як називається те, що робив він одинадцять разів поспіль?
Море, тиша і дзвінок із нізвідки
Полетіла я сама. І знаєте що? Перші два дні було дивно — звикла засинати поруч із людиною, а тут одне ліжко, одна подушка. Але вже на третій день я зловила себе на тому, що вперше за довгий час читаю книжку без жодного дзвінка «приїжджай терміново». Ходила на масаж, їла десерти без докорів сумління, розмовляла з італійською парою за сусіднім столиком пів вечора про їхні подорожі. Легко було, знаєте, ніби з плечей зняли рюкзак із цеглинами, який я тягала й не помічала.
Дмитро дзвонив щодня. Спочатку ображено, потім винувато, під кінець — уже майже нормально, питав про погоду і що я їм на сніданок. Мабуть, за цей час він теж дещо для себе зрозумів, бо в останньому дзвінку сказав фразу, яку я від нього ніколи раніше не чула:
— Мама, мабуть, справді забагато на мене вішає. Я подумаю, як це вирішити.
Подумати він подумав. А от вирішити поки що не вирішив.
Повернення та холодний прийом
Прилетіла я засмагла, відпочивша, задоволена життям. А вдома зустріли мене як зрадницю батьківщини. Дмитро дувся перші два дні, розмовляв короткими фразами, ніби я не відпочивати літала, а до коханця на Мальдіви.
Гафія Петрівна, з якою ми раніше нормально спілкувалися, тепер дивиться на мене як на людину, що вкрала родинне срібло. При зустрічі підтискає губи й каже щось на кшталт «ну треба ж, відпочила, а синочок мій убивався тут один у городі». Наче це я особисто засадила його туди лопатою.
І ось сиджу я зараз удома, розпакувала останню валізу, і думаю: а чи хочу я взагалі жити далі в режимі «поки мама не подзвонить»? Стосунки ж не гумові — їх розтягуєш, розтягуєш, а потім або рвуться, або перетворюються на два окремі життя під одним дахом.
Я не шкодую про поїздку. Ні на секунду. Але от що робити з самими стосунками — велике питання. Розлучатися шкода, начебто й людина хороша, тільки от пріоритети в нього розставлені явно не на мою користь.
А як думаєте ви — я перегнула палицю, полетівши сама, чи це був єдиний спосіб достукатися до дорослого чоловіка, який досі не може сказати мамі «ні»?
