Ти той самий чоловік, що залишив мене біля дитбудинку? запитав Роман незнайомця, побачивши на його грудях таку саму родиму пляму.
Гаразд, хлопці, мені час! крикнув Роман, стрибаючи на підніжку вже рушійного потягу. Друзі махали йому з перону, хтось намагався щось докричати. Він усміхався.
Три роки минуло з того дня, як він повернувся з армії. За цей час встиг влаштуватися на роботу, вступити до інституту на заочне. Але так просто зібратися й поїхати в інше місто було вперше.
Друзів повязувала спільна доля дитбудинок. Колись вони були дітьми без батьків, тепер стали дорослими зі своїми мріями й планами.
Олена й Петро одружилися, взяли квартиру в іпотеку й чекали дитину. Роман щиро радів за них, хоч і заздрив по-доброму, бо сам того бажав. Та його життя пішло іншим шляхом.
Ще з перших років у притулку він намагався зрозуміти: хто він? Звідки? Чому опинився тут?
Спогади були розмитими, наче уривки сну, але в серці лежало тепле відчуття чогось доброго. Єдине, що знав його привів чоловік. Молодий, гарно одягнений, років тридцяти.
Про це розповідала баба Параска старенька прибиральниця, яка тоді ще працювала.
Я тоді ще була жвава, око як у сокола, згадувала вона. Дивлюсь у вікно, а він стоїть під ліхтарем, тримає хлопчика за руку. Тому років три, не більше.
Говорить із ним серйозно, немов із дорослим. Потім дзвонить у двері і зник. Я за ним, та він спритний був, ніби й не було.
Впізнала б одразу. Ніс у нього був особливий довгий, гострий, як у старовинного шляхтича. Машини не було, отже, місцевий. Навіть рукавичок дитині не надів.
Роман нічого не памятав. Але з роками дійшов висновку: найімовірніше, це був його батько. Що сталося з матірю лишалося таємницею.
Та в дитбудинок його привели охайним, доглянутим. Лише одна річ турбувала вихователів велика білувата пляма на грудях, що простягалася до шиї.
Спочатку подумали на опік, але лікарі визначили: рідкісна родимка. Баба Параска казала, що такі часто передаються в роду.
Та годі, бабо Параско, ти хочеш, щоб я тепер по містах ходив і всіх на плями оглядав? жартував Роман.
Та жінка лише зітхала. Для нього вона стала рідною. Після випуску вона прихистила його в себе:
Поки житло не дадуть живи в мене. Не місце тобі по орендованих кутках мотатися.
Тоді Роман стримував сльози адже вже був чоловіком. Але як забути ті вечори, коли після чергової бійки він приходив до неї в підсобку й плакав, сховавши обличчя у коліна?
Він завжди намагався захищати слабших, навіть якщо суперники були старші. А вона гладила його по голові й казала:
Молодець, що такий добрий, Ромку. Тільки життя з твоїм характером буде нелегким. Дуже нелегким.
Тоді він не розумів цих слів. Лише з часом усвідомив їхню глибину.
Олена була в дитбудинку від народження. Петро зявився пізніше, коли Роману виповнилося одинадцять. Той був худий і високий, а Петро замкнутий, вразливий.
Його привезли після страшної трагедії: батьки отруїлися підробленим горілчаним. Спочатку Петро тримався осторонь.
Та сталася подія, яка назавжди звязала їх трьох.
Олену не любили. Руда, маленька, тиха ідеальна жертва для знущань. Одні дражнили, інші смикали за коси, треті просто штовхали. Того дня старші діти особливо розійшлися.
Роман не витримав кинувся на захист. Та сили були нерівні. За хвилину він уже лежав на підлозі, закриваючи обличчя. Олена кричала, розмаху
