То ти все ж таки спекла мої улюблені пиріжки! вигукнув Роман, коли повернувся додому від «робочих справ» (які насправді давно вже не стосувались роботи). Але варто було лише відкусити Роман різко зблід, бо всередині пиріжка на нього чекав цілком несподіваний «бонус» від дружини.
Олеся спритно засунула деко з пиріжками у добряче розігріту духовку, обтрусила борошно з долонь, зиркнула на годинник і задоволено видихнула. Цього разу все мусить вдатися бездоганно. Пиріжки мають бути саме тієї румяної краси, як любить її Роман. Саме так, щоб очі і шлунок раділи.
Жила собі Олеся спокійно й тихо, не лізла ні в які пригóди. Звикла до самотньої кави вранці та цензурної самотності ввечері майже змирилася, що так і буде до пенсії. Аж тут увірвався в її життя Остап, видається, на співбесіду, високий та самовпевнений, що аж двері ледве пережили той напір чоловічої харизми. Олеся сама не помітила, як втратила голову. І ось воно закрутилось: весілля, родинні посиденьки та відчуття ну нарешті, все має бути, як у людей.
Аж тут за два роки Роман збирає три пакети, чеше потилицю й каже: мовляв, в Київ поїду у відрядження місяць максимум. Як гриби ростуть місяці, як сніг весною рік. Зникає з горизонту, телефонує раз на півроку й то ніби в морг, пише три слова замість листа. Олеся терпить, виправдовує, вірить. І аж поки один добрий знайомий не бовкнув при зустрічі: «Ой, бачив твого Романа в Чернівцях із якоюсь пані пакети тягав, королеву з себе строїв». Не в командировці, а в магазині! І не сам.
Тут Олесі все стало ясно, немов на долоні. Можна було б сцену закатати, каструлі по ньому кидати чи хоча б відірвати слухавку. Але вона вирішила: кожна помста любить тишу й вимкнений звук. Хай сам вариться.
Минув рік, і раптом дзвонить Роман голос, як у диктора з прогнозу погоди: мовляв, повертаюсь додому, відрядження завершене, борщ готуй і так між іншим спечи свої неперевершені пиріжки з картоплею, бо вже язик замліло за ними.
Це ж треба, ти все-таки спекла мої улюблені пиріжки! гордо всміхається він, ввалюючись на кухню, певний, що вдома його чекали як генія.
Роман розташувався на табуреті, закинув ногу на ногу й хазяйським поглядом зміряв кухню так, ніби й не було цього гастролю на рік. Олеся зустріла його спокійно ані натяку, що давно розкусила всю правду.
Дивись, скільки пиріжків, зіронізував він і потягнув до уст найапетитнішого.
У його усмішці не було ні сліду каятися: ані зради, ані відльотів, ані чужих жінок. Радісно відкусив костистий шмат. А вже за секунду лице у Романа втратило увесь колір, а в очах замаячив щирий переляк. До такої «домашньої кухні» він не був готовий! Далі як у захопливому серіалі!
Олеся зранку виставила температуру, замісила тісто, приготувала всі начиння як годиться господині з Тернопільщини. Лиш у одному пиріжку замість картоплі опинилися деякі… ну, украй несподівані осколки скла.
Роман миттю зрозумів, що шось не те. Проковтнути не встиг, одразу виплюнув. Але вже пізно ріт залила червона рідина, язик горів, ясна ніби після бою з шаблею.
Вчепився в стіл, задихнувся, зрозуміти не міг, що за «домашні секрети».
Це тобі за всі твої «робочі відрядження», коханий, спокійно сказала Олеся. Наступного разу, коли захочеш когось водити за ніс, згадай, яка ця штука болюча.
Роман хрипів, намагався вимовити хоч щось, але лише кволо тягнувся до телефону. Олеся спокійно зібрала валізу вона давно вже чекала цього моменту вбралася, відкрила двері.
Ні швидку не викликала, ні добрим словом не попрощалась. Вийшла і більше не повернулась. Ось так лишила вона Романа на кухні з болем у роті й яскравим спогадом, який буде переслідувати його навіть у найсолодших снах до останнього дня.
