Вона сиділа за столиком у затишному ресторані в серці Львова, чекаючи на свого нареченого Богдана. Він сьогодні був неспокійним, то й діставав телефон, нервово поглядаючи на екран.
— Богдане, що з тобою? Щось сталося? — спитала вона, намагаючись не видати тривоги.
— Зачекай трохи. Скоро все поясниться. Ось тільки батьки підійдуть… — відмахнувся він.
— Які батьки?
— Мої. І ще дехто з ними буде. Ми не просто на вечерю прийшли, треба дещо обговорити.
Оксана напружилась. Вона знала Богдана вже півроку й навчилася вгадувати його «важливі розмови» по інтонації. І жодна з них нічим добрим не закінчувалася.
Не пройшло й десяти хвилин, як до столика підійшли батьки Богдана — Тарас Іванович і Наталія Петрівна, а за ними — двоє незнайомців.
— Знайомтесь: це Андрій і Катерина, — Богдан усміхнувся. — Вони хочуть орендувати твою квартиру. Довготривало.
— Мою… квартиру? — у Оксани ледве не випала виделка з рук.
— Авжеж. Вони серйозні люди — готові платити 12 тисяч гривень на місяць. А ми після весілля переїдемо до моїх батьків. У них будинок за містом, місця вистачить. Нащо тобі пустуватиме житло? Краще, щоб приносило прибуток!
Оксана відчула, як у неї похололи пальці. Богдан, не помічаючи її стану, дістав із папки документи.
— Ось, я вже все узгодив з банком. Переоформимо твій кредит на нас двох — процент буде нижчий, і платити легше.
— Ти… уже все вирішив? — її голос тремтів. — Навіть не спитавши мене?
— Та годі тобі, як дитина! — втрутилася Наталія Петрівна. — Богдан піклується про ваше майбутнє. Ви ж майже родина!
Андрій і Катерина переглянулися.
— Вибачте, а квартира оформлена на вас? — звернулася Катерина до Богдана.
— Поки що ні, але… —
— Тоді, прошу вибачення, але такі умови нам не підходять, — сухо відповів Андрій. — Ми не знали, що власниця про угоду навіть не поінформована. Усього найкращого.
Вони підвелися й вийшли, залишивши за столом незручну мовчанку.
— Ось бачите, — заворушилася Наталія. — Таких порядних людей відпугнули! І все через вашу істерику, Оксано!
— Істерику? — Оксана повільно підвелася. — Це не істерика. Це моє право вирішувати, що робити з моєю власністю.
— Ти що, серйозно?! — Богдан зблід. — Ми ж усе спланували!
— Ти усе спланував. За нас обох. Без мене. І я не збираюся будувати майбутнє з людиною, для якої це нормально.
— Оксано, давай спокійно…
— Ні. Весілля не буде.
Вона вийшла з ресторану, не озираючись. І більше не відповідала ні на одне його повідомлення.
А вдома, сидячи на підвіконні з чашкою гарячого чаю в руках, лише подумала:
«Краще сама — але з повагою до себе, ніж із тим, хто цього не вартий».
