— Ключі на стіл поклала. Швидко, — Оксана стояла в дверях власної квартири, схрестивши руки на грудях. Її трясло від люті.
У передпокої, оточена трьома величезними картатими сумками, стояла Гафія Петрівна. Колишня свекруха. У руках вона тримала дублікат ключів, який Оксана три роки тому, ще будучи одруженою з її сином Тарасом, необачно віддала «про всяк пожежний випадок».
— І не подумаю, Оксанко, — спокійно відповіла Гафія Петрівна, знімаючи туфлі й акуратно ставлячи їх на полицю для взуття. — Я маю повне право тут перебувати. Мій син вклав у цю квартиру найкращі роки свого життя. І взагалі, ти надто добре живеш після розлучення. Треба відновити справедливість.
— Яку справедливість? — Оксана зробила крок уперед, відчуваючи, як усередині закипає лють. — Тарас не виплатив за цю іпотеку жодної гривні! Ми розлучилися два роки тому. Квартиру куплено за гроші моїх батьків ще до нашого шлюбу, на нього була оформлена тільки частка, від якої він сам відмовився в рахунок аліментів! Ви тут ніхто.
— Юридично — може бути, — свекруха поправила зачіску перед дзеркалом у передпокої й критично оглянула обличчя Оксани. — А по совісті — Тарас залишився біля розбитого корита. Знімає кімнату в гуртожитку, перебивається випадковими заробітками. А ти? Подивись на себе. Ремонт зробила, машину поміняла, доньку в приватний садок віддала. Звідки гроші, Оксано? Напевно, колишньому чоловіку не все доплатила. Ось я й приїхала пожити. Буду допомагати з внучкою, а заодно контролювати витрати.
— Внучці шість років, ви її бачили востаннє на триріччя! — Оксана вихопила телефон. — Я зараз викликаю поліцію. Ви перебуваєте в чужому житлі без дозволу.
— Викликай, викликай, — усміхнулася Гафія Петрівна, впевнено проходячи до вітальні й сідаючи на диван. — Я поліції скажу, що приїхала до рідної внучки на запрошення її батька. Тарас підтвердить. Влаштуємо скандал на весь будинок? Будь ласка. Тобі перед сусідами не соромно буде? Ти ж у нас така правильна, начальниця у своїй фірмі.
Оксана опустила телефон. Свекруха вдарила по хворому місцю — зв’язуватися зі скандальною бабою в присутності сусідів, а тим більше шестирічної Оленки, яка зараз була в подруги, не хотілося. Треба було діяти тонше, але нерви вже здавали.
— У вас є рівно тридцять хвилин, щоб забрати свої баули й піти, — чітко промовила Оксана. — Або я заміню замки прямо зараз. Майстер приїде через півгодини.
— Не приїде, — Гафія Петрівна дістала з кишені в’язану серветку й постелила її на журнальний столик. — Я вже поговорила з вашим головою ОСББ. Сказала, що я твоя мама, приїхала погостювати, а ти замки хочеш змінити, бо в тебе тимчасове помутніння розуму. Він мене підтримав. Тож сиди спокійно, Оксанко. На нас чекає довга розмова.
Оксана пройшла в кімнату й сіла в крісло навпроти свекрухи. Руки все ще тремтіли, але в голові почав прояснюватися план. Із цією жінкою не можна було домовитися по-хорошому, вона розуміла тільки мову сили й вигоди.
— Чого ви насправді хочете, Гафіє Петрівно? — прямо запитала Оксана. — Не повірю, що ви притяглися зі свого передмістя з трьома сумками просто заради того, щоб відновити міфічну справедливість.
— Я хочу, щоб мій син жив як людина, — відрізала свекруха. — Ти в нього все забрала.
— Він сам усе програв на ставках! — крикнула Оксана, втрачаючи терпець. — Ви чудово знаєте, чому ми розлучилися. Він виніс із дому мої золоті прикраси, заклав у ломбард комп’ютер і вигріб усі дитячі гроші з рахунку!
— Ой, годі тобі перебільшувати, — махнула рукою баба. — Молодий був, збився з пуття. Ти мала підтримати чоловіка, а не подавати на розлучення й аліменти. Через твої аліменти його на нормальну роботу не беруть, одразу списують половину.
— Йому тридцять два роки, який молодий? — Оксана гірко усміхнулася. — І аліменти він не платить уже півроку, у нього борг більше двохсот тисяч. Про що ви взагалі кажете?
— От саме тому я тут, — Гафія Петрівна подалась уперед. — Давай домовимося. Ти переписуєш половину цієї квартири назад на Тараса. Або продаєш її, купуєш собі меншу, а різницю віддаєш йому на купівлю житла. І забираєш заяву на аліменти. Натомість я їду й більше тебе не турбую.
Оксана дивилася на колишню свекруху й не вірила своїм вухам. Нахабство цієї жінки не мало меж.
— Ви з глузду з’їхали? — тихо запитала Оксана. — Я маю віддати частку в квартирі людині, яка обікрала власну дитину?
— А інакше я влаштую тобі веселе життя, — пригрозила Гафія Петрівна. — Я заїжджаю в маленьку кімнату. Буду жити тут, водити внучку в садок, розповідати їй, яка в неї мати егоїстка. Службу в справах дітей викличу, скажу, що ти дитину кидаєш, працюєш добами. Подивимося, як ти заспіваєш.
У цей момент у передпокої загуркотіли двері. Це повернулася подруга Оксани, Оленка, яка привела доньку.
— Мамо! — маленька Оленка вбігла в кімнату, але зупинилася, побачивши незнайому літню жінку. — А це хто?
— Це твоя бабуся Гафія, Оленко, — масним голосом промовила Гафія Петрівна, розкидаючи руки для обіймів. — Приїхала до тебе в гості.
Оленка злякано притиснулася до матері. Оленка, оцінивши обстановку й помітивши картаті сумки в коридорі, швидко підійшла до Оксани.
— Оксано, що тут відбувається? — шепотом запитала подруга. — Це ще хто?
— Колишня свекруха, — так само тихо відповіла Оксана. — Приїхала мене виселяти. Вимагає квартиру.
Оленка нахмурилася й повернулася до Гафії Петрівни.
— Жінко, ви взагалі при своєму розумі? Забирайтеся звідси, поки я поліцію не викликала.
— А ти тут хто така, щоб мені вказувати? — огризнулася свекруха. — Подружка? От і мовчи. Це наші сімейні справи.
— Оленко, іди в свою кімнату й пограй там, будь ласка, — попросила Оксана доньку. Дівчинка слухняно побігла.
Оксана повернулася до Оленки:
— Олю, посидь з нею, будь ласка. Нам треба поговорити наодинці.
Оленка кивнула й пішла в дитячу, щільно зачинивши за собою двері.
— Отже, шантаж? — Оксана встала й підійшла до вікна. — Ви думаєте, я злякаюся опіки чи ваших скандалів?
— Злякаєшся, — упевнено заявила Гафія Петрівна. — Ти в нас дама пристойна, репутацією дорожиш. Тобі проблеми на роботі не потрібні. А я пенсіонерка, мені втрачати нічого. Буду ходити за тобою всюди.
— Добре, — раптом спокійно сказала Оксана. — Давайте зробимо так. Раз ви приїхали допомагати й відновлювати справедливість, почнемо прямо зараз. Тарас винен мені за півроку аліментів. Це двісті сорок тисяч гривень. Плюс борг за квартплату, який залишився з тих часів, коли він тут жив і не платив — ще шістдесят тисяч. Разом триста тисяч. Видавайте.
Гафія Петрівна на секунду розгубилася, але швидко повернула собі впевненість.
— У мене немає таких грошей. Я пенсіонерка.
— А в мене немає зайвої квартири, — парирувала Оксана. — Раз ви приїхали представляти інтереси свого сина, платіть за нього. Або ви думали, що приїдете сюди, сядете мені на шию, будете їсти мої продукти й диктувати умови?
— Я буду допомагати по господарству! — крикнула свекруха. — Готувати, прибирати!
— Мені не потрібна куховарка, — Оксана підійшла до сумок у передпокої й штовхнула одну з них ногою. — Забирайте свої речі й ідіть. Добровільно.
— Ні! — Гафія Петрівна схопилася з дивана й підбігла до Оксани. — Я нікуди не піду! Ти зобов’язана поділитися! Мій син через тебе страждає!
— Через мене? — Оксана різко повернулася, її очі звузилися. — Ваш син страждає через свою лінь і дурість. І через вас, бо ви все життя дули йому в задницю й виправдовували будь-який його мерзенний вчинок. Він дорослий мужик, а ви за нього ходите квартири віджимати. Вам самій не смішно?
— Не смій так говорити про мого сина! — баба замахнулася, маючи намір дати Оксані ляпаса.
Оксана перехопила її руку в повітрі. Хватка у молодої жінки виявилася залізною.
— Ще раз ви простягнете до мене руки в моєму домі, і я оформлю на вас заяву про напад, — тихо й погрозливо промовила Оксана. — А тепер слухайте мене уважно, Гафіє Петрівно.
Вона відпустила руку свекрухи. Баба важко дихала, у її очах уперше з’явився легкий страх.
— Ви зараз берете свої сумки й ідете, — продовжила Оксана. — Якщо через п’ять хвилин ви будете тут, я дзвоню своєму адвокату. Ми з ним уже обговорювали ситуацію з боргами Тараса. У нього є частка у вашій сільській київській дачі, яку ви на нього оформили. Ми арештуємо цю частку за борги з аліментів. Продамо її з молотка. Ви цього хочете? Щоб чужі люди заїхали до вас на дачу?
Гафія Петрівна зблідла.
— Ти не зробиш цього. Тарас казав, що ти не станеш зв’язуватися з судами.
— Тарас дурень, — відрізала Оксана. — Він судив про мене по тій Оксані, яка плакала в подушку, поки він програвав сімейні гроші. Та Оксана скінчилася два роки тому. Зараз перед вами жінка, яка сама утримує дитину, керує відділом продажів і вміє рахувати гроші. Якщо ви не підете, завтра вранці мій адвокат подає документи на арешт майна Тараса. А майно в нього тільки одне — частка у вашому домі й дачі.
Свекруха завмерла. Логіка Оксаниних слів дійшла до неї миттєво. Шантаж квартирою провалився, а перспектива втратити рідну дачу через борги сина була більш ніж реальною.
— Ти змія, Оксано, — прошипіла Гафія Петрівна, але вже без колишньої впевненості.
— Яка є, — Оксана відчинила вхідні двері. — Час пішов. П’ять хвилин.
Свекруха заметушилася в передпокої. Весь її бойовий запал випарувався. Вона почала поспіхом натягувати туфлі, плутаючись у шнурках.
— Тарас дізнається, яка ти тварюка, — бурмотіла вона, хапаючи першу сумку. — Він у тебе дитину відсудить.
— Нехай спробує, — Оксана байдуже дивилася на неї. — З його-то доходами й боргами. Йому навіть кота не довірять.
Гафія Петрівна витягла дві сумки на сходову клітку. Третю сумку Оксана сама виштовхнула ногою за двері.
— Ключі, — Оксана простягнула руку.
Свекруха зі злістю жбурнула зв’язку ключів на підлогу. Вони з дзвоном покотилися по плитці. Оксана спокійно підняла їх.
— І більше не з’являйтеся тут. Ніколи. Оленку ви не побачите, поки Тарас не виплатить увесь борг до копійки. А якщо почнете вартувати біля садка — я найму охорону, а на вас подам до суду за переслідування. Ви мене зрозуміли?
Гафія Петрівна нічого не відповіла. Вона важко сопіла, намагаючись ухопити всі три величезні сумки водночас. Двері ліфта відчинилися, і вона, перемовляючись собі під ніс, зайшла всередину.
Оксана грюкнула дверима й повернула замок на два оберти. Її коліна підкосилися, вона притулилася спиною до дверей і повільно сповзла на підлогу. Серце шалено калатало.
Із дитячої вийшла Оленка, а за нею боязко визирнула донька.
— Поїхала? — запитала Оленка, присідаючи перед Оксаною навпочіпки.
— Поїхала, — Оксана видихнула й усміхнулася. — Більше не приїде. Дачу злякалася втратити.
— Мамо, а чому бабуся так кричала? — запитала Оленка, підходячи ближче й обіймаючи матір за шию.
Оксана обійняла доньку у відповідь, уткнувшись носом у її м’яке волосся. Уся злість і напруга вивітрилися, залишилося тільки відчуття полегшення й абсолютної перемоги.
— Усе добре, зайчику, — тихо сказала Оксана, підводячись на ноги. — Бабуся просто переплутала адресу. Більше вона нас не потурбує. Ходімо краще пити чай із пирогом, який Оленка принесла.
Оленка підморгнула Оксані й пішла на кухню. Життя поверталося в своє звичне, спокійне русло, і жодні привиди минулого більше не могли його зруйнувати.
