“Ти ж нічого не встигаєш!”: один вечір відкрив Марії очі на всю правду
— Нас Олег і Тетяна запросили в гості, — повідомив Андрій за вечерею, навіть не подивившись на дружину. — Завтра йдемо.
— Може, спекти щось? Шарлотку, наприклад? Не зручно ж іти з порожніми руками, — запропонувала Марія.
— Не треба. Тетяна чудово готує, — відмахнувся чоловік. — Хай буде вино та фрукти, цього достатньо.
Марія кивнула, але всередині в неї закипіло. Так, вона не шеф-кухар, та й часу зараз мало — маленький син, все на ній. Але ж вона старанна, і готує, і прибирає. Просто не всім це варто помічати.
Тетяну вона бачила лише раз, на корпоративі, і то мимохідь. А тепер — іти в гості, як за наказом, ще й з натяками на те, що чужі дружини кращі.
У суботу ввечері Марія вибрала гарний наряд, зачесала волосся — таки приємно вийти в люди. Залишили сина у бабусі та поїхали.
Квартира у Тетяни та Олега справді була ідеальною. Скрізь блиск, затишок, пахло куркою та свіжими булочками. Марія непомітно оглянулася — у них теж дитина, але жодної іграшки, ані крихти на підлозі. І Тетяна виглядала так, ніби тільки з салону краси.
— У вас так затишно! — ввічливо сказала Марія.
— І чисто, — вставив Андрій. — Не те, що у нас. Марічко, ось з кого треба брати приклад!
Усі засміялися, окрім Марії. Їй стало боляче. Вона змусила себе посміхнутися та стиснула губи. Хотілося піти просто зараз, але ввічливість не дозволила.
За столом розмова йшла легко, доки Андрій не почав захоплюватися Тетяною: і готує, і виглядає на відмінно, і чоловікові сорочки прасує.
— Оце дружина! — вигукнув він. — Мені б таку!
— А я? — не витримала Марія.
— Та що ти, ти теж нічого… просто Тетяна — еталон. Не ображайся.
Марія встала та пішла у ванну. Зачинилася й заплакала. Він порівнює. Принижує. А вона — усе для нього.
Вона повернулася за стіл, вдавши, що все гаразд.
Але тоді втрутилася сама Тетяна.
— Андрію, якщо тобі так подобається, як я виглядаю, можеш брати приклад із Олега. Він сидить із сином, коли я ходжу у зал, до косметолога чи просто по магазинам. А ти залишаєш Марію саму та ще й скаржишся?
Андрій запнувся, але спробував пожартувати:
— Ну… не всім же бути такими ідеальними.
— Марія теж могла б бути ідеальною, якби не тягнула все сама, — не заспокоювалася Тетяна. — Може, якби ти допомагав хоч іноді, у вас би і порядок був, і сили залишалися на себе.
— Це що, ви на мене нападаєте? — розлютився Андрій. — Я просто зробив комплімент!
— Ні, ти принизив дружину. Весь цей час. А компліменти Тетяні — не привід соромити Марію, — різко сказав Олег. — Ти навіть не зрозумів, як їй було важко це слухати.
— Маріє, скажи їм! — звернувся до дружини Андрій. — Поясни, що все гаразд.
Вона подивилася на нього. Посміхнулася, але очі були порожні.
— Ні, Андрію. Все не гаразд. Ти мене принижуєш. Постійно. Я втомилася.
— Значить, тепер ти проти мене?! — прошипів він. — Ходімо звідси. Ганьба.
— Якщо що, телефонуй, — тихо сказала Тетяна, коли Марія прощалася.
У таксі Андрій зорвався на крик. Дома продовжив. Вже зі звинуваченнями: «Це вони тебе налаштували! У нас усе було нормально!»
Але Марія не кричала. Не виправдовувалася. Вона просто готувалася до завтрашнього ранку — до моменту, коли подасть на розлучення.
Через місяць вона вже працювала. Сина взяли до садочка. А вона видихнула. Стало легше. Ніхто не порівнює. Ніхто не докоряє. І вона більше не боїться тиші у квартирі. Тиша — не порожнеча, а свобода.
