У 51 рік я зїхалася з 55-річним вдівцем. Все було майже ідеально, поки мій онук одного дня не захворів.
Валерій увійшов у моє життя у березні, коли за вікном ще лежала брудна кияка снігу, небо було свинцеве, а під ногами суцільна холодна каша. Я стояла у черзі на касі в «Сільпо» й гарячково перекидала вміст сумки, шукаючи свою дисконтну картку. Позаду вже було чути роздратоване зітхання хтось з людей постійно крутився, переглядався на годинник.
Він стояв другим і раптом спокійно мовив:
Не поспішайте, все гаразд.
Сказав і жодного натяку на невдоволення, звичайне людське терпіння. Без роздратування, без того підкресленого тону, який звично чуєш у подібних ситуаціях.
Я обернулася. Переді мною чоловік під пятдесят пять, у темному пальто, обличчя ніби й просте, звичайне, але усмішка жива, не напускна.
Заговорили вже біля виходу з магазину. Виявилося мешкаємо зовсім поруч, наші будинки навіть виходять у той самий двір. Він вдівець вже три роки. Я розлучена вісім.
За тиждень покликав мене на виставку.
Коли розповіла про це подрузі Галі, вона одразу спитала своє:
А квартира в нього є?
Галя завжди була практичною. Каже про себе реалістка.
Квартира справді була. І машина. І якась робота, повязана з ремонтом чи будівництвом, але я навіть не розпитувала тоді це здавалося абсолютно неважливим. Здавалося, що головне як він слухає: не робить вигляд, а справді слухає, ловить кожне слово.
Він запамятовував дрібниці.
Якось, ніби між іншим, я сказала, що люблю вишневий пиріг, а не яблучний. Для мене принципово яблучний занадто звичайний, а вишневий зовсім інша справа. Сказала один раз.
На наступну зустріч Валерій приніс вишневий пиріг. Купив його саме в тій пекарні на вулиці Лесі Українки, яку я згадувала мимохіть.
Саме це мене і зворушило. На таких дрібницях і ламаєшся.
У травні він запропонував жити разом.
Ми бачилися лише два місяці. Я й досі чітко не зрозуміла, чи подобається мені його запах.
Олено, нам вже не двадцять, спокійно сказав він. Навіщо відтягувати?
Логіка сталева. Я кивнула.
А потім вже вдома думала: зачекай, це ж надто швидко. Два місяці це майже нічого.
Проте ввечері сама подзвонила й сказала:
Давай спробуємо.
Він переїхав до мене. У його квартирі на той момент жив хтось з родичів виселяти незручно, «тільки обжилися». Я не почала з ним сперечатись: у мене велика трикімнатна квартира, місця вистачить.
Перші два тижні все було мов у фільмі. По неділях він сам готував їсти. Перший раз у житті спостерігала чоловіка, який спокійно, без роздратування годинами порається на кухні. Повільно, обережно, з інтересом.
Його борщ був смачніший за мій. Чесно визнаю.
Потім почали зявлятися дрібниці.
Спершу подзвонив його син. Десь о десятій вечора. Валерій пішов говорити на кухню, повернувся напружений і попросив «позичити до наступного тижня» у Дмитра поламалася машина.
Сума дрібна, навіть не обговорювала.
За тиждень знову дзвінок від Дмитра. Знову гроші, інший привід.
Я не занотовувала, але почала помічати.
Моя донька Катерина живе у Броварах, приїздить раз на місяць, привозить онука. Матвій, шість років, називає мене «баба Оленка» і вимагає млинців тільки «з дірочками», інакше їсти не буде.
Вперше після переїзду Валерія вони приїхали всі разом, він був дома.
Матвій одразу поліз знайомитись. Він такий, як донька не боїться людей. Забрався поруч на диван і почав демонструвати свої машинки.
Валерій дивився на нього дивно. Не холодно, не грубо, просто наче це не дитина, а меблі: щось випадкове в кімнаті, яке зараз підуть.
Катя потім обережно спитала на кухні:
Мамо, а він взагалі любить дітей?
Я відповіла:
Мабуть, не звик. У Дмитра вже своя сімя.
Катя тільки кивнула. Моя Катерина культурна дівчина.
Перелом стався у липні.
Матвій застудився. Проста застуда, але з температурою. Катя дзвонить, ледь не плаче. Сама у ліжку, чоловік у відрядженні.
Мамо, приїдь, будь ласка, попросила вона.
Я зібралась за пятнадцять хвилин. На той вечір у нас із Валерієм були плани вечеря в улюбленому ресторані на Оболонській набережній, куди давно мріяли сходити.
Я сказала Валерію:
Катя не справляється, Матвій хворіє. Мені треба їхати.
Подивився. Не сердито, швидше здивовано ніби я проговорила щось нелогічне.
А хто, більше нікому?
Та нема.
Викличуть лікаря, впораються.
Я вже вдягала куртку й шукала у сумці ключі.
Оленко, я ж замовив столик.
Відміні, спокійно кинула. Або йди сам.
І поїхала.
У Каті я прожила три дні. Матвій поступово став одужувати: спочатку спала температура, потім зявився апетит, а у кінці вже стрибав по ліжку й вимагав мультики. Я варила компот з сухофруктів називає його «коричневий чай» й просто обожнює.
Від Валерія за весь цей час лише одне повідомлення: «Як справи?»
Я відповіла коротко: «Все добре, одужує».
На цьому все.
Коли повернулася додому, Валерій був на місці. Встрів нормально поцілував, спитав, як Матвій. Все було чемно, ніби нічого й не трапилось.
Ввечері сиділи на кухні, пили чай. І тут він сказав:
Оленко, я розумію, онук тобі важливий. Але і у нас має бути свій час. Ми ж тільки почали разом жити.
Я дивилась, намагаючись зрозуміти: як він собі це бачить? Що я мала зробити не поїхати? Залишити хвору дитину?
Я промовчала.
З того часу згадала різне.
Наприклад, він жодного разу не запропонував: «Давай я поїду, допоможу». Ні щодо Каті, ні щодо моєї мами їй вже вісімдесят два і допомога необхідна.
Я завжди їздила сама. Валерій у подібних ситуаціях або «дуже зайнятий», або «дуже втомлений».
А от якщо дзвонив Дмитро все було навпаки. Син зателефонував об одинадцятій вечора, і Валерій одразу схопився, поїхав на інший кінець міста без зайвих слів.
Я не ревную до сина. Справді. Я розумію: це його дитина.
Але пригадую одну із перших наших розмов. Сиділи в кавярні. Валерій розповідав, як після смерті дружини все навколо стало пустим, безбарвним.
Сказав мені: «Я хочу знову мати поруч людину. Справжню, поряд».
Я тоді подумала: ось воно, сутність.
А пізніше усвідомила він говорив не про двох, він говорив про себе. Щоб хтось був поряд із ним.
Розмова, що все поставила на місце, відбулася в серпні. Я сама почала:
Валерію, хочу зрозуміти. Катя для тебе чужа людина?
Подивився здивовано.
Чужа? Звичайна жінка. Я ж нормально ставлюся.
А Матвій?
Дитина як дитина.
Коли він хворів, ти сказав: «Що, більше нема кому?»
Валерій зітхнув і відставив чашку.
Оленко, я не зобовязаний Це твоя родина. Я не проти, щоб вони приїжджали. Але не хочу вдавати, ніби це і моя сімя. Ми разом лише чотири місяці.
Я кивнула.
А Дмитро твоя сімя?
Дмитро мій син.
Так. Розумію.
Я підвелася, спокійно помила чашку й поставила її на сушарку.
Здається, від самого початку я не так зрозуміла твої слова. Ти хотів, щоб поруч була людина. Я подумала, що йдеться про двох. А насправді лише про тебе.
Він не відповів.
Я вийшла з кухні. За мною не пішов.
Через два тижні Валерій зїхав. Все було спокійно, без скандалів ми ж дорослі, як він любив повторювати. Все склав акуратно, навіть забрав горнятко з оленями.
Перед тим як піти, сказав:
Ти гарна жінка, Оленко. Просто ми по-різному дивимося на життя.
Я погодилась.
Потім Галя спитала:
Жалієш?
Я трохи подумала:
Про що саме?
Ну Що так швидко разом почали жити.
Ні, відповіла я. Краще зрозуміти за чотири місяці, ніж за чотири роки.
Галя лише кивнула. Я ж казала: практична.
Минулого тижня Матвій приїжджав у гості. Сидів на кухні, їв мої «млинці з дірочками» й розповідав довжелезну історію про виховательку з садка і якусь черепаху. Сюжет був таким закрученим, що я так і не розібралась, що сталося.
Я слухала його й раптом відчула: ось це і є поруч. По-справжньому поруч.
