У шістдесят пять я зрозуміла, що найстрашніше не залишитися самій, а благати своїх дітей про дзвінок, знаючи, що ти їм у тягар.
Мамо, привіт, терміново потрібна твоя допомога.
Голос сина у трубці звучав так, ніби він говорив з надокучливим підлеглим, а не з матірю.
Наталя Михайлівна завмерла з пультом у руці, так і не ввімкнувши вечірні новини.
Вітьку, здравствуй. Щось трапилося?
Та ні, усе гаразд, Віктор нетерпляче зітхнув. Просто ми з Іринкою взяли гарячу путівку, виліт завтра вранці. А Барса нікому залишити. Возьмеш до себе?
Барс. Величезний, слинявий дог, який у її маленькій «двушці» займав більше місця, ніж старий сервант.
Надовго? обережно запитала Наталя, вже знаючи відповідь.
Ну, на тиждень. Може, на два. Як піде. Мамо, ну хто, як не ти? У готелі для собак його здавати це ж знущання. Ти ж знаєш, який він чутливий.
Наталя Михайлівна глянула на свій диван, оббитий новою, світлою тканиною. Вона копила на перетяжку півроку, відмовляючи собі у дрібницях. Барс знищить його за пару днів.
Вітьку, я мені не дуже зручно. Я тільки ремонт закінчила.
Мамо, який ремонт? у його голосі промайнуло роздратування. Шпалери переклеїла? Барс же вихований, ти просто гуляти з ним не забувай. Усе, Іра кличе, валізи збирати треба. Привеземо його за годину.
Короткі гудки.
Він навіть не запитав, як у неї справи. Не привітав з днем народження, яке було минулого тижня. Шістдесят пять років.
Вона чекала дзвінка весь день, приготувала свій фірмовий салат, одягла нову сукню. Діти обіцяли заїхати, але так і не зявилися.
Віктор надіслав коротке повідомлення: «Ма, з ДН! Завал на роботі». Таня не написала нічого.
А сьогодні «терміново потрібна допомога».
Наталя Михайлівна повільно опустилася на диван. Справа була не в собаці і не в пошкодженій оббивці.
Справа була в цьому принизливому відчутті своєї функції. Вона безкоштовна передержка, екстрена служба, остання інстанція. Людина-функція.
Вона згадала, як багато років тому, коли діти були маленькими, вона мріяла, щоб вони виросли і стали самостійними.
А тепер вона зрозуміла, що найстрашніше не самотність у порожній квартирі. Найстрашніше із замиранням серця чекати дзвінка, знаючи, що ти потрібна лише тоді, коли від тебе щось потрібно.
Благати про їхню увагу, виторговувати її ціною власного комфорту і гідності.
За годину у двері подзвонили. На порозі стояв Віктор, тримаючи за повідець величезного пса. Барс радісно рванув у середину, залишаючи на чистій підлозі брудні сліди.
Мамо, ось корм, ось його іграшки. Гуляти тричі на день, ти памятаєш. Усе, ми побігли, бо на літак запізнимося! він сунув їй у руки повідець і, чмокнувши у щоку на бігу, зник за дверима.
Наталя Михайлівна залишилася стояти посеред передпокою. Барс уже діловито обнюхував ніжки крісла.
З глибини квартири донісся звук рвучоїся тканини.
Вона глянула на телефон. Може, подзвонити дочці? Танюсю, може, вона зрозуміє? Але палець завмер над екраном.
Таня не дзвонила вже місяць. Напевно, теж зайнята. У неї своє життя, своя сімя.
І в цю мить Наталя Михайлівна вперше не відчула звичної образи. Замість неї прийшло щось інше. Холодне, ясне і дуже трезве усвідомлення. Досить.
Ранок почався з того, що Барс, вирішивши проявити любов, стрибнув на ліжко і залишив на білосніжній простирадли два брудні відбитки лап завбільшки з блюдце.
Новий диван у вітальні був роздертий у трьох місцях, а улюблений фікус, який вона вирощувала пять років, лежав на п
