З дитинства мене палко цікавило, хто мій тато. Я виросла в дитячому будинку, і з часом його відсутність стала для мене такою ж звичною, як щоденна тиша перед світанком над Дніпром. У чотирнадцять я зустріла майбутнього батька своїх дітей тоді я й не думала шукати біологічного батька. Життя текло своїм ходом, як повільна течія Сули.
Пізніше ми розійшлися. І саме тоді, майже випадково, доля сама довела мене до нього. Я працювала на себе невелика ремонтна майстерня в Кропивницькому. Одного разу зайшов клієнт невимушена бесіда, і я раптом зізналася, що ніколи не бачила батька. Він відразу сказав: А чи не спробувати пошукати разом? Ми знайшли його. Він все життя прожив у невеликому селі десь під Полтавою.
Вперше зустрівши його, мене огорнула хвиля емоцій, які важко описати словами. Мені здавалося, кров закипіла в жилах щастя, що я можу торкнутися його руки, побачити очі, в яких стільки років шукала себе. Я відразу почала будувати плани: маленькі поїздки в Карпати, розмови до заходу сонця, теплі сюрпризи. Купувала йому вишиванки, обирала світері на базарі, возила туди-сюди й завжди розплачувалася сама, незалежно від того, чи були у нього гривні. Бачила, що живе скромно, часто сумний і самотній. Мені здавалося, що я мушу заповнити провалля цілого життя.
Він казав, що поруч немає нікого, хоч і має дітей у селі. Вони не дозволяють йому бути з жінкою мовляв, усі біля нього тільки через гроші. Я наполягла познайомитися з тією жінкою, що, за його словами, любить його. Зустріла її просту, трохи втомлену, але теплоокого жінку Ганну: працює у полі, господарює, піклується про нього. Видно було, що вона добра. Проте діти батька на неї зла були обзивають, поліцію викликають, на кожному кроці глузують.
Я спитала, чому так. Вона щиро розповіла: у нього декілька хат, земля, добрі гроші на рахунку в банку, і діти бояться, щоб ніхто з чужих не отримав нічого з цього багатства.
Тут почалося пліткування: мовляв, я приїхала лише аби забрати собі все батькове. Я навіть не носила його прізвище. Та він сам наполягав дати мені своє ім’я, умовляв, що так правильніше і зрештою я погодилась. З того часу ставлення односельчан і родичів стало напруженим, напруга тільки зростала.
Я більше потоваришувала з Ганною і потай запропонувала їм побратися. Вони так і зробили скромно, для себе. Діти влаштували справжній скандал і мені, і йому. Я відкрито сказала: Тато має право на спокій і радощі. Подружнє життя було як на хвилях то сміх, то сльози. Якось я запросила їх разом у невеличку подорож до Львова. Завжди раніше їздила лише з татом, а тепер усі разом. Ганна спитала, скільки я докладу до розходів? Я відповіла: Нічого, я завжди оплачую наші поїздки, коли з батьком.
І тут вона сказала мені таке, що здивувало до глибини душі: Марічко, все не так, як ти думала. Батько ніколи не бідував, у нього завжди все було, просто діти контролюють його гроші сам не вирішує нічого. Я думала, що через бідне життя та стару хату він ледве тягне кінці з кінцями. Виявилося просто за нього все вирішують.
Відтоді я стала підштовхувати його: Тату, насолоджуйся тим, за що працював усе життя! А він у відповідь: Діти не дозволяють. Після шлюбу Ганна почала вимагати, щоб він вкладав щось у господарство, купував харчі, підтримував побут. Але як тільки просила грошей вибухав скандал, сварка, обіцянка не допомагати, тільки потім все ж давав, але через силу. Ганна ділилась зі мною болем, і я знала її прохання були справедливі.
Одного разу, коли ми всі разом були вдома, Ганна попросила тата купити обід для її старого батька. Тато розлютився: Плати сама, щодня одне й те саме! Зчинився галас. Я стала на бік Ганни: Тату, чи хотів би ти, щоб мій чоловік відмовив твоєму батькові у їжі? Як можна бути таким з людиною, що щодня обідає тебе, пере, піклується? А він у відповідь: Уже несила! Тільки й роблю, що на дім гроші даю.
І тут, наче блискавкою, мене пронизала страшна правда: батько легко і щедро давав усе дітям, які нічого не робили для нього, але скупо рахував кожну копійку тій, яка була поряд щогодини.
Цей шлюб не витримав. Тато нині живе сам. Одна його дочка начебто дбає про нього, хоча всі знаємо це він утримує її, чоловіка й онуків. Інші лише дзвонять та наказують і татусю одразу поспішає перекладати гроші на картку. Ганні ж, яка була йому найближчою, він відмовляє у всьому.
Мої стосунки з ним стали іншими. Я й досі його люблю, але не так. Більше не кличу разом у мандрівки, майже не спілкуємося. Якщо я не першою подзвоню, він й не подзвонить. Я вже не можу повернути свою довіру і ніжність. І мені прикро це визнавати: пошук тата був найбільшою мрією мого дитинства, яка розчарувала тоді, коли здійснилася. Тепер він для мене наче тінь минулого, якого я не можу доторкнутися.
