15 травня, Київ. Сьогодні вирішив записати те, що вже довго круїться в голові, бо не хочу, щоб спогади розтанули, як сніг під весняним сонцем.
Не варто їхати зараз, мамо, сказав Олексій, коли я запропонував йому приїхати на будні. Дорога довга, ніч у потязі, а ти вже не та, що колись. Весна, робота на городі і він підморгнув, наче хотів захистити мене від зайвих турбот.
Сину, відповів я, ми вже давно не бачились, а я хочу подивитися на твою дружину, познайомитися з невісткою по-справжньому. Я мовчки сподівався, що він зрозуміє мою потребу.
Давай домовимось: зачекай до кінця місяця, тоді приїдуть всі на великодні свята, спокоїв мене Олексій, і я, хоча й була готова вирушати, погодилася чекати.
Декілька тижнів я дзвонила йому, а він лише відмовлявся підняти слухавку. Коли нарешті передзвонив, сказав, що зайнятий і мені не варто його чекати. Я розчарувалася: готувала страви для його приходу, в уяві малювала, як підніму його нову дружину Олексію одружився пів року тому, а я ще не бачила жодної її миті.
Я Василь, народив Олексія, коли вже було тридцять. Шлюб не спрацював, і я вирішив, що материнське серце готове втілити мрію про дитину. Це був мій крок, який я не шкодую, хоч грошей і не було, а лише виживання. Працював на декількох роботах, аби забезпечити сина всім необхідним.
Коли Олексій поїхав навчатися в Київ, я навіть підзаймався в Польщі, щоб підрахувати гроші на його навчання і проживання. Серце розпиралося радістю, коли я міг допомогти. Тепер він на третьому курсі підбирає роботу, а після університету вже самостійно забезпечує себе.
Син навідувався рідко, приблизно раз на рік, а я в Києві, де ще жодного разу не була. Коли почув, що він одружується, відкладав 60 тисяч гривень на весілля. Пізніше Олексій подзвонив і сказав, що лише заручини, а весілля відкладуть. Я розчарувалася, проте погодився, бо хотів познайомитися з його дівчиною Ольвою, донькою багатого підприємця.
Тепер, коли настав час, я зібрався, купив квиток у потяг, спакував домашній хліб, квашені огірки, варення, сушені яблука і рушив до столиці. Перед посадкою подзвонив Олексій.
Ти що, мамо, знову? гризнув він. Я на роботі, не зможу зустріти. Пиши таксі, я підкажу адресу.
Вранці прибув у Київ, замовив таксі. Ціна вразила таке здається, ніби купував цілі квартири. Проте місто вранці виглядало надзвичайно, і я милувався віконцем, спостерігаючи за пробудженням вулиць.
Двері відчинила Ольва без усмішки, не обійняла, а лише сухо вказала кухню. Олексій вже був на роботі. Я розклав сумки, виніс картоплю, буряк, яйця, мариновані гриби, огірки, помідори, кілька банок варення. Ольва мовчки спостерігала, потім сказала, що все це даремно, бо вони нічого не готують, а щодня їм доставляє їжу.
А що ви їсте? запитав я, здивований.
Доставка щодня, відповіла вона. Готувати не люблю, бо після цього в кухні залишається неприємний запах.
Ледве я встиг засмутитися, як у кімнату вступив маленький хлопчик Даниїл, їх син.
Познайомтесь, це мій син сказала Ольва.
Даниїл? перепитав я.
Так, Даниїл, відповіла, підкреслюючи, що не любить, коли імена перекручується.
Мене обмито, бо Олексій навіть не сказав мені про дитину. На стіні висіла велика фотографія, ніби з весілля, хоча Ольва стверджувала, що його не було.
Оце фотка, сказав я, намагаючись змінити тему.
Весілля було, відповіла вона, на 200 гостей. Ти просто «захворіла», сказав Олексій.
Що будете снідати? запитала вона.
Буду… я не зміг закінчити.
Ольва поставила мені чашку чаю зі шматочками дорогого сиру в її розумінні це сніданок. Я хотів смажити яйця і з’їсти домашній хліб, проте вона категорично заборонила, бо запах «шкідливий» для їх дієти. Хліб вона відкинула, заявивши, що вони з Олексієм на здоровому харчуванні.
Я почав відчувати, як сльози наповнюють очі, бо син не запросив мене на своє весілля, а я так довго чекала цього моменту. Підняв чай, а Ольва мовчала, немов стіна. Дитина підбігла і притиснулася до мене, а Ольва розмахнула руками, ніби казала: «Не можна!».
Я простягнув йому банку малинового варення, сказавши: «Для млинців». Ольва схопила банку і вигукнула:
Не їмо цукор! Ми на правильному харчуванні!
Мене охопила безпорадність, я не довів чай до дна, вийшов у коридор, надів черевики, і вона навіть не запитала, куди я йду. На підїзді сів на лавку і випустив сльози, яких ще ніколи не плакало в моєму житті.
Через деякий час Ольва вийшла гуляти з Даниїлом і викинула всю мою «консерву» в смітник. Я зібрав залишки назад у сумки, попрямував до вокзалу. На щастя, хтось здав свій квиток, і я зміг придбати новий на вечір.
Поблизу вокзалу була їдальня, де я купив борщ, шматок смаженого мяса, картоплю з салатом. Заплатив не мало, адже після всіх переживань я відчував, що заслужив хоча б трохи тепла.
Сумки я сховав у камері схову, а решту вечора провів, гуляючи по Києву. Місто сподобалося, і я навіть трохи забув про біль.
У потязі нічого не спав, лише плакав. Сумно, що син навіть не подзвонив, щоб спитати, де я.
Тепер розмірковую, що робити з тими 60 тисячами гривень, що відкладав на його весілля. Повернути їх Олексію, щоб він знав, що мама про нього піклувалася? Чи залишити, бо він цього не заслужив?
Урок, який я виніс: іноді наші очікування і жертви залишаються без відповіді, і треба вчитися цінувати себе, не лише через те, чи хтось інший нас визнає. Уміння прощати, приймати реальність і не втрачати самоповагу ось, чим треба жити далі.
