У кожної любові своя форма
Сьогодні я вийшла на двір, і одразу ж здригнулася холодний осінній вітер проник під легку кофту, навіть не подумала вдягнути куртку. Вийшла за ворота, стала й просто дивилася навколо, і тільки потім відчула, як по щоках котяться сльози.
Галя, чому ти плачеш? я аж здригнулася, побачивши Сергія хлопця із сусіднього подвіря, трохи старшого за мене, весь час з розкуйовдженим волоссям.
Я не плачу… це просто вітер у мене в обличчя, збрехала я.
Сергій глянув уважно, потім витяг з кишені аж три цукерки й простягнув мені.
Тримай, тільки нікому не кажи, бо зараз ще й молодші набіжать, іди мерщій у хату, суворо сказав він, і я послухалася.
Дякую… але я не голодна… просто…
Але Сергій усе зрозумів і тихо пішов далі. У нашому селі всі давно знали, що мій тато Богдан пє. Він часто навідувався до єдиного магазину, просив у продавчині Оліну до зарплати. Вона сварилась, але відпускала.
Та як тебе ще з роботи не вигнали, бурчала услід, уже ж ціла купа боргів! Але Богдан швидко зникав і витрачав гривні на оковиту.
Я зайшла в дім. Щойно повернулася зі школи, мені дев’ять. В оселі майже ніколи нічого поїсти, а зізнатися в цьому комусь страшно. Заберуть, і доведеться в інтернат а там, кажуть, страшно й тяжко. Та й хто ж доглядатиме тата? Ні, хай вже краще так. Холодильник порожній та і ладно.
Сьогодні уроки в школі закінчилися раніше дві пари скасували, вчителька захворіла. В кінці вересня було, а надворі вже колючий вітер, аж листя гнав полем. Осінь видавалася сирою й холодною, мої старенькі черевички знову промокли б, якби вибігла на двір бездумно.
Тато лежав на дивані в коридорі. Не перевзувся, не роздягнувся хропів, мов трактор. На столі дві порожні пляшки, під столом іще одна. Я відкрила кухонну шафку а там зовсім пусто, навіть хлібина зникла.
Швидко зїла ті цукерки, що дав Сергій, і вирішила сісти за домашнє завдання. Усілася на табуретці, підібгавши ноги під себе, відкрила зошит а вчитись зовсім не хотілося. Погляд ковзав у вікно, де вітер розганяв пожовкле листя довкола подвіря.
Звідси добре видно город, що колись тішив ди-вом, зеленню, а тепер лежить мертвий. Малина засохла, суниця щезла, навіть стара яблуня і та пожухла. Мама доглядала город, ніби малювала квіти на картині; за яблуками слідкувала такими солодкими вони ставали. Але цьогоріч, ще в серпні, тато зірвав всі яблука й продав їх на базарі. Лише буркнув: Гроші потрібні
Колись Богдан був інакшим веселим, щедрим, разом із мамою ходили до лісу по гриби, дивилися фільми вечорами, а вранці пили чай і їли мамині оладки. Вона теж булочки з яблучним повидлом пекла.
Потім мама захворіла так, що одного дня її забрала швидка. Так і не повернулась. В мами серце прошепотів, розплакався тато. Я теж рюмсала і тулилась до нього. Тепер вона тебе стерегтиме з неба, сказав.
Відтоді він часто сидить із маминим фото, дивиться мовчки в одну точку. А потім почав пити. В хаті з’явились якісь чужі дядьки, шум і лемент. Я тікала до своєї крихітної кімнати, а часто на лавку за рогом хати.
Зітхнувши, я зробила до кінця домашку мені навчання легко дається. Зібрала підручники і зошити, лягла на своє ліжко. А поруч завжди був мій старенький зайчик, що мама ще давно подарувала. Я називала його Пухнастиком, хоч він уже посірів, але був рідний.
Пухнастик, ти ж памятаєш нашу маму? шепочу.
Пухнастик мовчить, але я впевнена пам’ятає так само, як я. Закриваю очі, і малюються спогади. Мама в фартушку, волосся підібране, пестить тісто:
Галю, ходім зробимо чарівні булочки.
А хіба бувають чарівні? дивувалася я.
О, ще й які! сміялася мама. Спечемо булочки-сердечка, а як зїсти треба загадати бажання. Збудеться, побачиш.
Я старанно мнула тісто разом із мамою, булочки виходили не зовсім рівними. А мама завжди знаходила тепле слово:
У кожної любові своя форма.
Памятаю запах свіжої випічки по хаті, гарячі булочки і ми всі разом за столом: тато, мама й я.
Сльози навернулися. Колись було… А тепер… Холод і порожнеча, щось щемить всередині. Так хочеться маму!
Мамочко… як за тобою сумую, обіймаючи зайця, шепочу.
У вихідний я по обіді вирішила пройтися. Тато як лежав на дивані, так і хропів. Я вдягла під курточку теплішу кофтину й вийшла. Побрела у бік лісу; там стоїть старий будинок, де колись мешкав дід Іван. Він помер ще два роки тому, а сад з яблунями й грушами лишився.
Я вже кілька разів перелазила через старий паркан, підбирала опалі яблука й груші, заспокоюючи себе:
Та я ж не краду тільки з землі підбираю, все одно пропадає
Діда Івана я памятала смутно був він сивий, ходив із палицею, але всім роздавав яблука, дітям солодкі цукерки. Його не стало, а плоди залишились нікому не потрібні.
Я знову перелізла через паркан, підійшла до першого дерева підняла яблуко, потерла об куртку й відкусила.
Ану, хто це тут?! почула голос і мало не зронила яблуко. На ганку стояла незнайома жінка, в теплому пальто.
Вона підійшла ближче.
Ти хто така?
Галя я не краду просто підбираю… Думала, що тут нікого Раніше ж не було
А я онука діда Івана. Вчора приїхала, тепер житиму тут. Давненько ти збираєш яблука?
З того часу, як мама померла, ледь промовила я, і сльози підступили.
Жінка обійняла.
Ну-ну, не плач. Йди до мене в гості, мене звуть Ганна Василівна, зовсім як тебе по-старшому звали би, як підростеш. Я тебе зараз добре нагодую.
Вона відразу зрозуміла, що я голодна. Ми зайшли до хати.
Знімай черевики, я тут учора поприбирала, речі ще з валізи не розкладала. Йди до столу, супу з куркою щойно зварила, і ще щось маю.
Я не соромилася, аж живіт забурчав я сьогодні навіть не снідала. Сіла за скатертину в клітинку, в хаті пахло свіжим варивом і затишком. Ганна Василівна принесла суп, додала шматок хліба.
Їж, скільки хочеш, Галі, не соромся, ще додам, якщо мало.
Я так і вчинила місочку вмить спорожнила.
Ще даси?
Ні, дякую, більше й не хочу.
Тоді давай чай пити, усміхнулася. Дістає кошик, накритий рушником. Всю хату огортає аромат ванілі. А всередині булочки у формі сердечок. Я беру одну, куштую, і раптом усі спогади виринають.
Такі булочки мама пекла зовсім такі самі шепочу й мало не плачу.
Після чаю Ганна Василівна усміхнулася.
Ну що, Галя, розкажеш, де живеш? А я вже потім тебе проведу.
Я й сама добіжу, це зовсім тут, чотири хати не треба, знітилася я. Не хотілося, щоб бачила, яке у нас безладдя.
А я все одно проведу, твердо сказала.
У нашій хаті тиша. Тато так само спить на дивані, всюди пусті пляшки, недопалки, розкидані речі.
Ганна Василівна оглянула все й легко похитала головою.
Я тебе тепер розумію Давай разом приберемо, раптом запропонувала.
Швидко навела лад витерла стіл, зібрала сміття і пляшки, відчинила штори, витрусила килим. Я не витримала:
Не кажіть нікому, що у нас так. Тато добрий, просто йому важко, він розгубився… Якщо дізнаються, заберуть мене в дитбудинок, а я не хочу. Він сумує за мамою!
Ганна Василівна міцно обняла:
Я нікому не скажу, обіцяю.
Промайнув час. Я біжу в школу у мене заплетені гарні коси, нове пальто й рюкзак, нові чоботи. Машка, однокласниця, підбігає:
Галь, а моя мама каже твого тата знову одружився! То правда? Дивись, яка ти гарна стала, й коси аж блищать.
Правду каже. Тепер в мене інша мама тітка Ганя, з гордістю відповідаю й поспішаю в школу.
Богдан вже давно не пє, завдяки Ганні Василівні. Вони часто разом гуляють тато високий, гарний, у чистому пальті, а поруч Ганна спокійна, впевнена, розумна. Вони завжди усміхаються й щиро люблять мене.
Летіли роки. Я вже студентка університету, приїжджаю на канікули й з порога гукаю:
Мамо, я вдома!
А з кухні вибігає Ганна, обіймає міцно:
Ой, приїхала моя професорко, приїхала! сміється, і я разом із нею. А вже ввечері тато повертається з роботи, задоволений і щасливий.
