Люди зараз мають всілякі круті речі.
Холодильники, які самі знають, що ти забув купити молоко.
Машини, що пікають, якщо не так сядеш.
Дачна техніка, на яку б довелося працювати кілька місяців на моїй першій роботі у Києві.
А в мене?
У мене стара косарка із облупленою фарбою, впертою, як гуцульський цап, і заводиться вона з третього разу.
Ця косарка зявилася у моєму житті, як справжня рятівниця випадково і з необхідності.
Колишня дружина купила її за копійки ще на толоці в Борщагівці. Ми тоді були “ми”, вірили, що так буде завжди, платили комуналку вчасно, будували плани. Коли розлучались, ділили, що змогли.
Вона забрала гарні меблі, всю цю показну техніку, з якою люблять фотографуватись для Instagram.
А я залишив собі речі, без яких життя не зупиниться.
Трохи кухонного начиння.
Пилосос, який ревів, наче порваний баян.
І ось цю косарку бо трава у дворі не питала, скільки лишилося на картці в гривнях.
Я взяв її не через сентиментальність.
А тому що не міг купити нову.
А далі час зробив своє.
У колишньої життя покотилося, як пожовкле листя по осінньому вітру дурні рішення, голосні виправдання, дивні вподобання. Чую новини від спільних знайомих, які говорять завжди обережно, наче передають крихку річ.
Вона втратила все велике.
Все, що колись здавалося таким потужним.
А косарку залишив я.
І роки минали.
Одинадцять років я був тією людиною, що з нею ладнає.
Одинадцять років, у яких навчився все робити сам.
Одинадцять років тільки я і ця вперта косарка.
Сховища нормального не маю.
Жодної затишної господарки.
Жодного теплого гаража.
Нічого як у людей.
Сидить вона під небом цілий рік, де над нею знущається зима.
А українська зима не жартує.
Мороз так і щипає пластик лускає, а метал ніби стогне.
Вітер тут не пустощі, а погроза, а сніг не легкий пух, а справжній тягар.
Щороку чекаю, що все більше не заведеться.
Кожної весни підходжу до неї, ніби до подруги, яка, можливо, мене вже не впізнає.
Обмітаю пил із неї.
Вигрібаю листя із самих далеких закутків, куди й не мало б потрапити.
Дивлюся, чи є ще бензин наче міряю їй пульс.
Тицяю пальцем у той гумовий сердечко праймера, щоб накачати кілька крапель пального.
Воно тихенько цокає.
Обіцянка, що щось ще є.
Далі ритуал.
Стаю свою 41 розміру, не сапожник, але згодиться.
Хапаюсь за ручку.
Смикаю за шнур.
Глухо.
Ще раз.
Тиша.
З третього разу драматично звертаюся до українських богів:
Та благаю тільки не цього року, не сьогодні
Бо якщо не заведе це не просто незручність.
Це нова стаття витрат.
Нова проблема.
Ще одне що життя може різко стати гіршим.
А вона раптом як образилась, що я її недооцінив
та як заведеться: гучно, деренчливо, ніби кличе до бою:
Я тут. Поряд. Ходімо.
Щовесни.
Одинадцять весен.
Після дощу, снігу, паморозі, багнюки, спеки й усіх проявів нашого неба вона знов прокидається й косить.
І щоразу в цей момент у грудях розростається дивна, ніжна вдячність.
Не через те, що це просто косарка.
А тому, що це доказ.
Доказ, що старе і неідеальне може триматись і не здаватися.
Доказ, що витривалість не завжди гарна на вигляд.
Що виживати не обовязково значить блищати, просто бути впертим.
Не говорять у нас про тихі перемоги.
Люблять пишатися: нова хата, нова машина, нове життя.
А справжня перемога часто дрібніша:
Машина, яка ніяк не помре.
Жінка, що сама дає собі раду.
Двір, викошений, бо хтось я не опустив руки.
Мені вже 50.
Пояс болить частіше, ніж хотілося б.
Терпіння не таке довге, як у молодості.
А бюджет все ще крихкий, мов весняна калина.
Але коли моя косарка знов зареве, я стою з посмішкою, з руками на ручці, з розтріпаним волоссям, слухаю, як вона гурчить ніби підбадьорює.
Вона не знає мого життя.
Але вона його частина.
Отак.
Люблю свою косарку.
Не за стиль.
За вірність.
У світі, де майже все розпадається, вірність це справжнє диво.
І знаю тепер: не техніка тебе робить сильним, а твоя впертість і вдячність до простого, буденного.
У людей — наворочені штуки: «розумні» холодильники, що говорять з тобою, автівки, які пищать від буд…
