Ми зуміємо
Коли закінчуються сльози, коли не залишається сил переносити біль втрати, треба змусити себе жити. Жити, щоб дарувати добро і щастя оточуючим. Найголовніше знати, що ти комусь потрібен.
Олег із дружиною Ольгою плакали над сином у лікарняній палаті, куди тринадцятирічного Данила привезли після того, як його збила машина. Це був їхній єдиний син, розумниця і сама доброта, батьки обожнювали його.
Лікарю, скажіть, чи виживе наш Данилко? благала Ольга, з надією вдивляючись у очі лікаря, який намагався не зустрічатися з нею поглядом.
Робимо все можливе, була його відповідь.
Олег із Ольгою не були багатими, але готові були знайти будь-які гроші, аби син лишився живим. Та ні гроші, ні батьківська любов не врятували хлопця він помирав. Данило був без свідомості, і часу йому залишалося зовсім небагато.
У сусідній палаті лежав Максим, хлопчисько років чотирнадцяти. Він все розумів сирота, життя його не пестило. Погано себе почував, часто задихався і знав, що жити йому залишилося недовго. Для нього, дитячобудинківця із хворим серцем, яке могло зупинитися будь-якої миті, донорського серця не існувало.
Коли до нього підходив літній лікар, він, не дивлячись у вічі, казав одне й те саме:
Все буде добре, Максиме, ми обовязково знайдемо для тебе серце. Тільки вірь і чекай.
Але Максим уже знав, що лікар просто його заспокоює. Він не плакав.
Час йде, а нічого не змінюється, думав він. Треба змиритися. Я ще подивлюся на це блакитне небо, зелену траву, сонце, яке гріє всіх… Скоро цього вже не побачу.
Його відвідували вихователь і директор дитячого будинку, теж заспокоювали, теж уникали погляду:
Все буде добре, будемо сподіватися.
Він кивав, не кажучи, що все розуміє.
Одного разу Максим, удаючи, що спить, почув, як вихователь розмовляв із лікарем.
Якщо є хоч найменший шанс врятуйте Максима. Він добрий хлопець. Я знаю, що донорське серце знайти непросто, але раптом… Ми привеземо будь-які документи.
Ви ж розумієте, це не в моїй владі, важко зітхав лікар. Я б і сам допоміг, якби міг.
Максиму було важко дихати. Він заплющував очі й думав:
Тільки б не було боляче, коли вмиратиму…
Навідувався його друг Тарас із дитбудинку, старший за нього на півтора року. Плакав. А Максим його заспокоював:
Не сумуй, Тарасе. Мабуть, і там є життя. Ми ще побачимося, тільки не скоро.
Максим лежав у палаті й роздумував, як дорослий.
Я знаю, що моє життя висить на волосині, що воно може обірватися будь-коли. Як шкода, що час минає, і скоро я не побачу теплого дощику, не почую, як хрустить сніг під ногами взимку…
Він не вірив у диво. Тому, коли лікар підійшов до нього знову і цього разу дивився прямо у вічі, сказавши:
Готуйся до операції, Максимку. Сподіваюся, все буде добре, хлопець лише похитав головою.
Він навіть не знав, що в кабінеті лікаря розігралася трагедія для батьків Данила. Він не знав того хлопчика взагалі. Ольга, мати Данила, ридала й кричала:
Я ніколи не дозволю віддати серце мого сина комусь іншому!
Олег мовчав. Мабуть, і він не міг на таке рішитися. Але лікар переконував:
Ви ж розумієте, що врятувати вашого сина неможливо. Але ви можете подарувати життя іншій дитині. Час обмежений. Будь ласка, рішайтеся.
Олег нарешті подивився на лікаря:
Я згоден. Нехай серце мого сина б’ється в іншому хлопчикові. Нехай хоч він живе.
Мати мовчала. Їй дали заспокійливе.
Максим заплющив очі в операційній. Він не боявся. Думав лише про одне що скоро зустрінеться зі своїми батьками, які загинули давно в аварії. Йому не пояснили, що буде пересадка серця. Він знав, що це майже неможливо.
Тепер усе буде добре, тепер уже точно… почув він голос лікаря, коли прокинувся.
Лікар дивився йому прямо у вічі, а раніше уникав погляду. Це вселило в Максима надію.
Може, справді все буде добре… промовив він і знову заснув.
Батьки Данила чекали. Вони розуміли, що сина вже немає, але в душі сподівалися його серце житиме в іншому.
Лікар вийшов із операційної й підійшов до них:
Операція вдалася. Дякую вам. Ви дали шанс Максимові жити. Серце вашого сина б’ється в ньому.
Ольга знову розридалася. Олег лише кивнув.
Час минав. Максим одужував. Він познайомився з батьками того хлопчика. Відвідували його щодня. Одного разу Олег із Ольгою сказали:
Максиме, ми хочемо тебе всиновити. Якщо ти, звісно, не проти.
Він не знав, чи радіти, але повертатися в дитбудинок не хотілося.
Я згоден, тихо відповів він.
Він не знав, як важко було Ользі. Вона спА потім, коли вони всі разом сиділи за вечерю, згадуючи Данила, Максим відкрито посміхнувся й подумав, що життя, навіть найважче, завжди дає шанс почати знову.
