Слухай, памятаєш, в нашій школі навчалась одна дівчинка сирота Вона жила з бабусею, яка вже ледве ходила, і така віруюча була, що все село знало. Кожної неділі, бабуся з онукою йшли повз наш двір до церкви. Обидві худенькі, тендітні, у чистих льняних хустках. Про бабусю всі казали, що вона не дозволяє внучці дивитись телевізор, їсти солодощі чи сміятись голосно, бо, мовляв, «чорти можуть вселитися», ще й примушувала умиватись крижаної водою уявляєш?
Ми постійно дражнили ту дівчинку. А вона дивилась на нас своїми темно-сірими, дорослими очима й зронила: «Господи, прости їх, вони не знають, що роблять». Дійсно, з нею ніхто не товаришував, вважали дивакуватою. Звали її Стефа. Степанія.
В ті роки в шкільному їдальні було все не дуже смачно, але у пятницю нам давали сирники з чаєм, або сосиску в тісті й какао, ще й маленька плитка шоколаду. Якось, коли ми вкотре чіплялися до Стефи, хтось її штовхнув вона врізалась у мене, я вдарилась об стіл, і весь пінистий какао розлився на двох старшокласників.
Ой-ой-ой, сердито буркнули ті старшокласники.
Біжимо! прошепотіла я, схопила Стефу за руку й ми поспішили до свого класу. Мені здалося, за нами несеться лава козаків із гетьманом, а позаду ціле стадо корів. Останні два уроки математика. За скляними дверима маячили високі постаті. Декілька разів двері трохи прочинялися й дві голови заглядали, щось пошепки обговорювали. Я вже знала, нас очікує розбірки, суд і «розправа».
Головне потихеньку вислизнути з класу, кажу я, а там я знаю стежку на дах, пересидимо до темна і далі додому.
Ні, каже Стефа, треба йти так, як дівчата ходять. Відкрито і спокійно.
Але ж там ті хлопці Вони нам
Що? Вилиють кефір на голову? Покричать? Побють пятикласниць? Справді?
Ну
Якщо навіть і побють то один раз. А якщо тікати боятимешся щодня.
Ми вийшли разом з усіма, як годиться дівчатам скромно, тихо. Два хлопці стояли біля стіни.
Ой, малеча, хто загубив? один тримав мій гаманець зі слоником та десять гривень (чисто басейн і малювання оплатити).
Ось, бери, протяг він мені гаманець, тільки не тікай більше.
Я йшла додому, махала портфелем і думала: яке ж то щастя коли все закінчується добре. І як же здорово, що у мене зявилася така нова подруга.
Давай я наберу маму, вона поговорить з твоєю бабусею, і ми до мене підемо дивитись мультики? Чи тобі не можна?
Стефа закотила очі.
Пішли краще, візьмемо у бабусі вафлі з згущеним молоком, вона сьогодні пекла.
Ми ще багато років дружили, поки життя не розвело нас по різних країнах. Але я памятаю той один раз.
Стрибнути з вишки у прозору воду басейну страшно. Але страшно лише раз. Страшно робити щось нове. Ну і що найгірше може статись? Сказати, що ти дурна? Скажуть але лише раз. А так кожен день сама собі повторюватимеш те саме.
Страшно один раз. Або весь час.
Переможеш страх одного разу і він більше не керує твоїм життям. Вибір єІ вже дорослій, коли життя ставало особливо гірким чи незнайомим, я часом уявно брала Стефу за руку і йшла вперед відкрито, спокійно, як дівчата ходять. І жодного разу не шкодувала: страх, як какао на розлитому столі, висихає й зникає, а справжня дружба залишається солодкою вафлею з дитинства.
Іноді мені здається: ті пятничні сирники із шкільної їдальні смакували саме тому, що ми з Стефою були поруч, сміливі й щирі. І кожна пятниця щаслива, якщо ти приймаєш її такою, яка вона є, і не тікаєш.
