**У сподіванні на щось**
Якось сиділа Оксана на лавці у дворі свого дому, смакуючи улюблену з дитинства шоколадку «Світоч». Будинок у них великий, двоповерховий, батько будівельник, тому швидко збудував котедж. У Оксани старша сестра Маряна, їй сімнадцять, дівчата дружні, і Маряна, як старша, опікувалася молодшою, заступалася, коли треба.
Оксана допоїла шоколадку й важко зітхнула. Дівчину, яка дорослішала, спіткала незрозуміла біда вона закохалася. Здавалося б, що тут такого? Дівчина, якій ось-ось виповниться пятнадцять, закохалася. Буває, закохуються й у дванадцять, а не в пятнадцять
“Краще б я закохалася в однокласника чи в Тараса з паралельного, за яким усі дівчата сохнуть, навіть старшокласниці. А я увіпятася в татового друга Богдана. Ой, що буде, що робити?” хвилювалася Оксана, заздрила однокласницям, які розповідали про своїх хлопців, а не у дорослих чоловіків.
Якраз до них завітали гості: дядько Богдан із дружиною Ганною та донькою Софійкою, яка була на два роки молодшою за Оксану. Родини дружили поколіннями ще з часів їхніх дідусів і бабусь.
Оксана розуміла, що дружина дядька тітка Ганна жінка добра й порядна, але їй це не подобалось. Вона й сама не могла зрозуміти, що з нею відбувається, доки сестра Маряна одного разу не схопила її за руку й не відтягла до садової альтанки.
“Оксано, ти що задумала?” занепокоєно спитала сестра.
“Нічого, про що ти?” зробила невинні очі молодша.
“А те, що ти в Богдана, чи що, закохалася?” вирячилася на неї Маряна.
“Ну й що? Тобі заздрісно?” раптом вибухнула Оксана й заплакала.
Дядька Богдана вона любила вже три місяці, після того як святкували його день народження на дачі. Він був веселим, сміявся, танцював з її мамою. Але їй хотілося, щоб так він танцював із нею.
Маряна спершу роздратувалася, а потім раптом обняла сестру й ніжно промовила:
“Ех, дурнушка. Нічого, з часом минеться”.
Оксана перестала ображатися, але як на зло прибігла мати:
“Оксанко, що з тобою?”
“Та нічого, мамо, злякалася оси, ледь не вжалила в обличчя”, викрутилася Маряна.
Час минав, а почуття Оксани до Богдана не зникали. Вона добре вчилася, хлопці крутилися навколо, але вона нікому не відповідала взаємністю. У старших класах почала ходити на побачення, але завжди знала, що дядько Богдан лицар її серця.
У одинадцятому класі й вирішила: “Треба викинути з голови цю любов. Перше кохання завжди нещасливе”. Але її не відпускало.
Після школи вступила до медичного університету. Одного разу їй подзвонила Софійка, донька Богдана:
“Оксано, у мами в суботу день народження, приїжджайте з батьками на дачу!”
На святкуванні, після ситного обіду, Оксана вийшла на свіже повітря. Богдан несподівано підійшов із тарілкою чизкейку з малиною.
“Ось твій улюблений”, сказав він.
“Звідки ви знаєте, що я люблю малиновий?” почервоніла вона.
“Та якось помітив”, усміхнувся він і пішов, щоб не бентежити її далі.
Через кілька років Оксана вже працювала лікаркою. Тітка Ганна важко захворіла і невдовзі пішла з життя. На похоронах Оксана бачила змарнілого Богдана й заплакану Софійку.
Після смерті Ганни Оксана відчула, як її раптом «відпустило». Вона забула про Богдана, ніби хмара розсіялася.
Минали роки. Одного дня, коли вона святкувала день народження, до її кабінету зайшов чоловік із квітами.
“Максим?” автоматично перевірила список пацієнтів.
“Богдан”, поправив він. Привіт, Оксано. І, будь ласка, без «дядька».
Вони пішли у кафе, де він серйозно сказав:
“Я хочу попросити у твоїх батьків твоєї руки”.
“Мені треба подумати”, прошепотіла вона.
Додому вона подзвонила сестрі:
“Маряно, що робити?”
“Погоджуйся! Я давно помічала, як він на тебе дивиться”.
Оксана дала згоду. Богдан, радіючи, повідомив Софійці, яка не заперечила й прилетіла на весілля.
Тепер Оксана точно знала, чого чекала все життя. Саме цього.
**Щоденник закінчено.**
*Життя дарує нас несподівано, коли ми вже перестаємо чекати.*
