В очікуванні на зустріч
Вересень виявився теплим, сухим, сонячним. Низьке осіннє сонце засліплювало, особливо під вечір. Андрій опустив сонцезахисний козирок перед собою. Він високий, козирок рятує його від сліпучого світла, а от Іринка…
Скільки разів пропонував він їй залишати авто біля дому. Підвіз би сам на роботу, заїхав би ввечері. Та їхні графіки з Іринкою не збігалися.
— Щиро дякую, що піклуєшся. Але я воджу обережно, сам це знаєш. Без авто — ніяк, — говорила Іринка, лащачись до Андрія.
— Гаразд, тільки пообіцяй носити сонцезахисні окуляри. Наступного тижня почнуться дощі, похолоднішає. Хоча мокрий асфальт і калюжі — теж не краще за сліпуче сонце.
— Який ти у мене турботливий. Усе буде добре. Обіцяю, — поважно пообіцяла вона.
Андрій припаркувався біля дому і звичним жезоном глянув на вікна квартири на третьому поверсі. Сонце відбивалося у шибках — не розібрати, чи спущені жалюзі. Якщо ні, то за день у помешканні стало спекотно, як у печі.
Авто Іринки не було — вона ще не повернулася. Дивно, не подзвонила, не попередила. Андрій перевірив телефон — жодних пропущених дзвінків, жодного повідомлення. Іринка зазвичай закінчувала роботу на годину раніше й до його приходу встигала приготувати вечерю.
Він сховав телефон, замкнув машину і зайшов у під’їзд.
***
Вони познайомилися півтора роки тому. Андрій повертався з роботи й побачив біля дороги автомобіль з відчиненими дверцятами, а порів — тендітну, збентежену дівчину. Відразу зрозумів: прокололась шина. Зупинився, запропонував допомогу. І так вони почали зустрічатися.
Іринка жила на орендованій квартирі. Тендітна, маленька, горда і самостійна. Поруч із нею Андрій відчував себе сильним. Хотів оберігати, але вона сердилася, вважаючи себе дорослою. Невдовзі він запросив її переїхати. Навіщо платити за оренду, якщо вони й так разом?
Його чоловіче лігво Іринка поступово перетворила на затишний дім. З’явилися пледі, подушки, світлячки-ночники. У повітрі завжди пахло свіжою випічкою або ваніллю. Тепер це була не просто квартира, а справжнє гніздечко.
Одного разу Іринка принесла з вулиці брудного цуценя. Воно ховалося від дощу під кущем біля під’їзду.
— Навіщо ти його принесла? Брудний, з блохами. Може, хворий, — сердився Андрій. Він ніколи не любив тварин.
— Подивись, який він милий! Просто замерз. Я його викупаю, відведу до лікаря. Не хвилюйся, сама доглядатиму, — Іринка притиснула мокре тьомне створіння до грудей.
— Ти ж знаєш, я не виношу собак. Залиши його у клініці, — дозволив Андрій.
Але в її очах він побачив рішучість. Відмовиться — вона піде разом із цуценям. А цього він не міг допустити.
Безпритульному цуцені Іринка дала гучне ім’я — Барс. І він відразу погодився, піднявши мордочку.
— Йому подобається! — раділа вона.
Але коли Андрій кликнув: «Барсе!», — пес навіть не повернув голови.
За півроку Барс перетворився на гарного пса із золотавою шерстю. Попередників у його жилах було багато, але щось від ретривера — точно.
Андрій звик до нього, навіть вигулював щоранку. Та Барс слухався лише Іринку, ходив за нею, ніби тінь. Іноді Андрій навіть трохи ревнував.
Так вони й жили втрьох. Все було чудово — навіть з Барсом Андрій примирився. Про дітей не думали. Колись — так, але поки і так добре.
***
Ще на сходах Андрій почув виття Барса. Лише відчинив двері — пес метнувся до сходів.
Андрій зітхнув, замкнув квартиру і пішов слідом.
— Не квапся, друже, — буркнув він, але Барс сьогодні був неспокійний і нетерплячий. Вискочивши на вулицю, пес відбіг уперед, озирнувся, ніби кликав іти за ним.
— Іду, іду. Куди спішиш?
Барс рвонувся з двору.
— Сто-о-й! — крикнув Андрій. — Куди ж ти?
Пес час зупинявся, чекаючи, а потім знову біг, немов чув невидимий навігатор.
Андрій відчував — Барс везе його до Іринки. Поганий передчуття змусив прискорити крок. І його охопила тривога.
Вони пробігли парк, задвірки. Серце билося в грудях. Попереду почувся гавкіт Барса. Андрій рвонувся напролій, проклинаючи свого пса і обіцяючи собі почати бігати.
Він вибіг на дорогу, де Барс стояв біля узбіччя, нюхаючи землю. Асфальт був всипаний уламками скла.
Пес заскавулив.
Андрій зрозумів — трапилося лихо. Чому вона поїхала саме сюди?
За парканом хлопчик робив щось із деревом.
— Що тут сталося? — крикнув Андрій.
— Аварія. Бачив, як «швидка» забирала людей, а потім евакуатор.
— Якого кольору була машина?
— Червона, здається.
АндАндрій стояв на місці аварії, стискаючи повідок у кисті, а Барс, підійшовши, ляг у траві поруч і тихо положив голову йому на ноги, ніби казав: «Тепер ми вдвох».
