У різдвяну ніч я накрила стіл на двох, хоч знала, що сидітиму сама. Дістала із серванта дві кришталеві чарки уявила, як вони дзвенять від мого дотику, і обережно поставила їх поряд на скатертину. Дві виделки. Дві тарілки. Дві серветки, які я прасувала до шурхоту, аж ніби вони були з льоду, а не з полотна.
Мовби ось-ось у дверях зявиться він, лагідно скаже, що вже час сідати, що холод розгулявся за вікном, а Різдво не любить чекати. Але він не прийде. Вже рік як його нема. Телефон мовчить, наче замерзло дерево в лісі.
Донька не завітає. Внуки не наберуть. Я провела долонею по білій скатертині з мереживними маками. Я власноруч вишивала її, ще молодою. Він любив цю скатертину. Казав, що вона йому нагадує мої очі такі ж світлі, як колись. Я на мить посміхнулася. Вперше за цілий день.
Приготувала його улюблені страви не тому, що хтось мав прийти, а просто інакше не вмію. Серце все ще не погоджується з тим, що місце навпроти мене залишиться порожнім. Сіла за стіл і уважно подивилась на всі тарілки та блискучий посуд. Гарно, як завжди на Різдво.
Перед очима зявилася остання наша спільна Різдва вечеря. Він був худий, але зусиллям волі сів навпроти, усміхнувся так тепло, і попросив якщо його не стане, не замикайся в собі. Живи. Не здавайся. Я тоді пообіцяла.
Годинник цокав, як прудкі санчата по засніженій вулиці. За вікном світилися гірлянди, чути було гомін, діти кидали сніжки, святкування гуляло по місту. Лише в цій затишній кімнаті панувала багатошарова тиша.
Пізно, ближче до півночі, нарешті озвався телефон. Ледь чутний голос, уривчастий, з присмаком квапливого свята. Без питань, без часу.
Знову тиша, як сніг, що засипає все вночі. Я взяла чарку з порожнього місця, піднесла її до грудей і прошепотіла «дякую» за роки, за любов, за те, що була я у когось.
Почала прибирати стіл. Повільно, наче вбирала у повітря кожну крихту спогаду. Так, як складають щось, що більше не повториться.
Північ огорнула кімнату, а я присіла біля вікна. Різдво вирувало за склом, а тут залишилась тінь спогаду. Стіл на двох був накритий. Та одне місце лишилося порожнім.
Чи траплялося вам готувати місце для тих, кого вже немає? Не тому, що чекаєте їх повернення, а тому, що серце ще не навчилося відпускати.
