«У тебе, Оксано, боки позвисали!» сказав мій шістдесятирічний чоловік перед гостями, смикнувши мене за талію за вечерею. Я вирішив уже не мовчати взяв сімейне дзеркало й показав йому його ж «орлині» форми.
Оксано, а це що таке в тебе? Степан, добряче підпивши вже третьої чарки домашньої сливянки, раптом потягнувся й ущипнув мене за бік.
Прямо над лінією пояса спідниці, в тому місці, де тканина трохи натягувалась, поки я сиділа.
Зробив це на очах у всіх, голосно й зовсім без докору совісті.
Степане, годі вже! спробував я тихо відсунути його руку, ніби настирливого жовтневого джмелика, але той не збирався зупинятись.
Пальці мого чоловіка короткі, товсті, схожі на спечені ковбаски знову впялися мені в талію. Було не стільки боляче, скільки образливо.
Та підивися, Іване! звернувся він до нашого сусіда, що вже збирався вколоти виделкою шмат оселедця під шубою. Кажу їй: «Оксано, може ввечері булки менше жерти?» А вона мені: «То вік, гормони». Ага, гормони
Степан зареготав, а живіт у нього захитався так, що гудзики на святковій сорочці аж скрипіли.
Які там гормони? То ледарство! підсумував він, важливо окинувши всіх поглядом.
Степане, тихіше, шепнув я крізь зуби, відчуваючи, як щоки й шия вкриваються румяном аж до вух.
Іван ніяково заусміхався, відвертаючи погляд у борщ, ніби моделей з майонезу малював.
Його дружина, Марія, делікатно почала поправляти серветку, роблячи вигляд, що нічого не трапилося.
А що такого? розійшовся Степан, смакуючи свою майстерність лідера на святі. Правда очі коле? От у тебе боки звисають!
Він знову тикнув пальцем, наче перевіряв, чи тісто для вареників підійшло.
Ось тут валиком, як у мопса складки. Ну некрасиво ж, Оксана!
На хвилину настала гнітюча тиша, доки на кухні не дзенькнув старенький холодильник.
Я ж для тебе стараюся, додав він повчальним тоном, відкидаючись на спинку стільця й поклавши руки на пивний живіт. Жінка повинна стежити за собою, щоб чоловіку на неї приємно було дивитись. Так природа захотіла.
Я подивилася на нього дуже уважно. Наче вперше бачу за тридцять років шлюбу.
Шістдесят два…
Його живіт нависає, як гроза над полем, штани врізаються в боки, друге підборіддя поступово переходить у плечі без жодних рельєфів, а лисина блищить у світлі люстри, мов свіжоспечений млинець.
Головне приємний вигляд? спитав я спокійно, здивувавшись власному самовладанню.
Всередині щось переключилося.
Геть минуло бажання згладити кути чи виправдовуватись.
Авжеж! Степан вистукує себе по груді й гордо стверджує: Я ж у формі!
Якій формі? не відводжу погляд.
Чоловічій! гучно випрямляється. Зарядка, гантелі я ще дуба дам!
Він втягнув живіт, натягнувши за пояс, але живіт, як футбольний мяч, одразу повернувся на місце.
Чоловік має бути, як орел, а не мішок із цукром, урочисто підбив підсумок.
Орел, кажеш? обережно встаю з-за столу.
Куди це ти, образилась? гигикнув він, доливши собі ще сто грам сливянки. Правду не приймаєш, Оксано? Треба худнути!
Я вийшов у коридор, де пахло старими кофтами й ваксою для черевиків.
На стіні висіло наше родинне дзеркало важке, у різьбленій дубовій рамі, ще з діда-прадіда.
Я обережно зняв його з гака; воно було важким, але я ніби не відчував ваги, адреналін підганяв.
З цим дзеркалом повернувся до кімнати, тримаючи його, як щит.
Гості заклякли з виделками в руках, а Марія навіть від подиву не закрила рота, і там, між зубами, виднівся огірочок.
Степане, стань но, сказав я тихо, але з такою твердістю, що сперечатись не зважився б і сам отаман.
Для чого? пробурмотів він. Танцювати?
Ні, підходжу до нього впритул. Помилуємось нашим орлом.
Сунув йому дзеркало під самий ніс.
Він, не втямивши, взяв раму, здригнувшись від ваги.
Оксано, що ти вигадала? вже не так впевнено спитав він.
Дивись уважно, наказав я, як кота, коли той щось зіпсує.
Він змушено подивився у дзеркало, воно трохи тремтіло в руках.
Ну я то я, і що далі?
Опусти очі нижче, різко показав я пальцем. Бачиш це?
Що саме? він усе ще тримався.
Ось тут у тебе боки ще сильніше звисають! чітко промовив я його ж словами, наслідуючи інтонацію. Та не весить, а лежить прямо, Степане!
Оксана! він спробував забрати дзеркало.
Дивись! натискаю на раму, щоб дивився. Оце, над ременем, то мязи чи запасний круг? Щоб не втопитися в салі?
Іван пирснув, закашлявшись від сміху.
А з боків, далі показую без пощади, це що? Орлині крила? Ні, це «вушка» як у кабанчика!
Перестань! прошипів він, прагнучи втекти. Люди дивляться!
То й нехай! Ти ж не цурався правди перед усіма?
Відійшов трохи, щоб краще все бачити й усім показати.
А ці «естетичні лінії» повернись-но боком!
Не буду… почав.
Повернись! наказав я, і в кімнаті аж виделки дзенькнули.
Він, як зомбі, повернувся боком.
У дзеркалі відбилися його профіль і шия, а радше відсутність її.
Бачиш потрійні складки на потилиці? Чистий шарпей, родовідний.
Марія вже відкрито прикривала рот серветкою, плечі її трясли від стриманого сміху.
А тут, під підборіддям? показую. Це ж зоб, де ти рибку ховаєш?
Я ж чоловік! пискнув Степан, ображено.
О, чоловікам усе можна, так? А жінці з однією складкою вже на страту?
Став ближче, заглянув у вічі.
А ти за двадцять років не підняв нічого важчого телевізора, і вже став як качан холодцю це, значить, «орел у соку»?
Різко забрав дзеркало.
Він стояв посеред хати, притихлий, зі зламною ґудзикою на сорочці, яка нарешті врізалася під стіл.
Вся його пиха спала, як шкірка із цибулі.
Стояв просто старший чоловік, що раптом усвідомив король голий. І дуже вже ситий.
Сідай, спокійно поставив дзеркало об стіну. І їж.
Він опустився на стілець той натужно заскрипів.
І щоб не почув більше від тебе слів за мою фігуру, поправив я перед дзеркалом зачіску. Бо повішу це дзеркало через стіл Будеш дивитися, як твій пелікан жується!
Іван залився сміхом до сліз, навіть не намагався прикритися.
Степан
притих, тикнув виделкою в грибочок, став дрібніше, не вставав очей від тарілки.
У кімнаті зникла та напруга, якою так тягне після сімейних сварок ніби хтось відчинив кватирку.
Я сіла на чільне місце за столом.
Відрізала собі безсоромно великий шматок торта «Київський», який пекла півдня для свята, і що клялась не їсти.
Крем виступив з коржів, ледь тріснувши під виделкою.
Оксанко, може й мені шматочок, побільше? попросила Марія з усмішкою. К чорту ті дієти живемо раз!
І мені, підморгнув Іван, наливаючи журавлиновий морс. У мене, здається, теж крила ростуть, треба підкріпитись.
Степан зиркнув несміливо, перевів очі на торт, потім на дзеркало, де у відображенні внизу було видно його шкарпетки: один чорний, другий синій.
Орел, курва, домашній.
Вибач, Оксано, пробурчав він нарешті, не підводячи очей. Сказав дурницю.
Їж, Степане, їж, відламав я від торта шматок і з задоволенням відкусив. Тобі сили потрібні.
Він поглянув із запитанням.
Гантелі піднімати, підморгнув я. Ти ж спортсмен у нас.
Вечір продовжився балачки про ціни, дачу, погоду…
Але за столом у нашій хаті дещо змінилося назавжди.
Мій свідомий домашній критик раптом здувся, став простим, звичайним чоловіком з вадами, звичками, але реальним.
І знаєте що? Той торт був найсмачніший за всі останні роки.
З того часу дзеркало так і стоїть біля комода.
Степан, минаючи його, завжди випрямляє плечі та втягне живіт.
А за мої боки більше ані слова.
І, певно, боїться побачити в дзеркалі власного пелікана.
Я зрозумів просту річ: часом треба поставити правду перед самим носом, щоб зруйнувати несправедливість. І полегшення після цього не йде ні в яке порівняння з тією напругою, що тягнеш у собі роками.
