Того дня до мене завітала жінка, яку я не бачила на порозі вже пять років. Тетяна Миколаївна. У нас у Верхівні її за очі звали «паніматкою». Не тому, що чоловік був військовим, ні, а через її вроду, через гострий, ніж скальпеля, погляд, та гордість, якою можна було б тричі обнести наше село, мов тином. Ходила вона завжди з випрямленою спиною, підборіддям догори, наче ступала не по нашому сільському бруду, а по палацовому паркету. І ні з ким особливо не водилася кивне через плече, і розмова скінчена.
А ось стоїть на порозі мого фельдшерського пункту. Не своя. Спина, звичайно, пряма, звичка, але в очах така затравлена туга. Хустку свою кольорову на самі брови натягла, ніби сховатися хоче. Мнеться, поріг переступити не наважується.
Заходь, Миколаївно, кажу їй лагідно. Чого в сінях холод розводиш? Бачу, не за цитрамоном прийшла.
Вона зайшла, на табуретку біля печі сіла, руки на коліна склала. Руки в неї завжди доглянуті були, а тепер шкіра суха, в тріщинках, пальці дрібно-дрібно тремтять. Мовчить. А я й не поспішаю. Налила їй чаю свого, з мятою та липою. Поставила перед нею на стіл.
Пий, кажу. Душу прогрієш.
Вона чашку взяла, а в очах у неї сльози заблищали. Не покотилися, ні, гордість не пустила, а так і стояли, мов вода у криниці.
Зовсім одна я, Степанівно, видихнула вона нарешті, і голос був чужий, надламаний. Сил моїх нема. Руку от учора потягнула, не зламала, слава Богу, але болить, лиха година, ні дров принести, ні води. А спину так ломить, що ані зітхнути, ані охнути.
І потекла її скарга, мов весняний струмок, каламутний та гіркий. А я сиджу, слухаю, киваю, а сама бачу не теперішню її біду, а те, що пять років тому було. Згадую, як у її хаті, самій охайній у селі, сміх лунав. Син її єдиний, Олесь, красень та робітник, наречену привіз. Марійку.
Дівчина була тихий янгол. Олесь її з міста привіз. Очі ясні, довірливі. Коса русява, товста та гладка. Руки до будь-якої роботи звиклі, хоч і тонкі. За що вона Олесеві сподобалася зрозуміло. А от чому Тетяні не вгодила цього ніхто у селі збагнути не міг.
А не вгодила, і все. Від першого дня Миколаївна її їсти почала. Не так сидить, не так дивиться. Борщ у неї, бач, недостатньо червоний, а підлога недостатньо чисто вимита. Компот зварить «цукру перевела, марнотратниця». Городину прополе «всю кропиву на щі вирвала, безрука».
Олесь спочатку заступався, а потім здавився. Він таки маминий синок був, все життя під її крилом. Метався між ними, мов осиковий лист на вітрі. А Марійка мовчала. Тільки худнула та бліднула з кожним днем. Я її якось біля криниці зустріла, дивлюся а в неї очі на мокрому місці.
Чого ж ти, доню, питаю, терпиш?
А вона мені усміхнулася так гірко:
А куди ж я подінуся, тіто Олю? Кохаю його. Може, звикне вона до мене, змилується
Не змилувалася. Останньою краплею стала стара вишита скатертина, яку ще мати Тетяни робила. Марійка її необачно постирала, і трохи узір полиняв. Ох, що тоді було Крику було на всю вулицю.
Тієї ж ночі Марійка й пішла. Тихо, по-англійськи. Олесь зранку мов з ланцюга зірвався, шукав її, а потім прийшов до матері, очі сухі, страшні.
Це ти, мамо, сказав він лише. Ти моє щастя згубила.
І теж поїхав. За чутками, знайшов таки свою Марійку у місті, одружилися вони, донечка в них народилася. А до матері ані ногою. Ані листа, ані дзвінка. Наче відрізало.
Тетяна спочатку гарцювала. «І слава Богу, казала сусідкам. Не потрібна мені така невістка, та й син, мабуть, не син, коли проміняв матір на спідницю». А сама раптом постаріла, зівяла. У своїй хаті ідеальній, чистій, як операційна, лишилася сама-на-самі. І ось тепер сидить переді мною, і вся її гордість, вся стать паніматки, облетіла, мов лушпайка з цибулини. Залишилася лише стара, хвора, самотня жінка. Бумеранг-то, він не зі зла літає, він просто по колу ходить і повертається туди, звідки його запустили.
І нікому я не потрібна, Степанівно, шепоче вона, а по щоках повзе перша скупа сльоза. Хоч у петлю лізь.
Гріх таке казати, Миколаївно, відповідаю їй суворо, а саму жалость давить. Життя дано, щоб жити, а не щоб у петлю. Давай-но я тобі укол зроблю, спина відпустить. А там побачимо.
Зробила укол, розтерла їй спину пахучею маззю. Вона ніби трохи ожила, плечі розпрямила.
Дякую тобі, Степанівно, каже. Не сподівалася я від когось доброти дістати
