5 липня.
— Оленко, ну жодної біди, трохи потеснишся. Це ж твоя рідна сестра! — у голосі матері звучала твердість, що не припускала заперечень.
— Мам, як це «потеснишся»? Це наша квартира, ми з Тарасом тут живемо! Куди нам тіснитися? — Олена ледве стримувала гнів.
— А їй що, в тій брудній гуртожитку тіснитися? Знімати житло ми не потягнемо, ти бачила ціни? Вирішено: Софійка буде жити у вас. Мені так спокійніше, дитина під наглядом.
— Мам, ми так не домовлялися!
— Тепер домовились. Ми ж родина, мусимо допомагати одне одному.
— Родина? Серйозно? А ти згадай, як…
— Усе, немає часу. Куплю квитки — повідомлю.
Розмову обірвано. Олена стояла посеред кухні, стискаючи телефон, ніби він міг дати відповіді. Вона була приголомшена нахабством матері. Та чого ж тут дивуватися?
Олена завжди була нелюбою дитиною. Коли мати вдруге вийшла заміж і народила Софійку, шестирічній Олені довелося швидко дорослішати.
— Ти вже велика, мусиш допомагати з молодшою сестрою, — твердила мати. І на Олену звалилася купа справ: пилососити, мити підлогу, міняти підгузки, бігати до крамниці, грати з Софійкою, а згодом — вчитися готувати. Вітчим пішов незабаром після народження Софійки, залишивши їх удвох.
Мати обожнювала Софійку, балувала її, як могла. Найсмачнішу цукерку — Софійці, новий одяг — Софійці, у кафе замовляли те, що хотіла Софійка, у кіно йшли на фільм, який вона обере. Дівчинка росла в любові й ніжності, мати навіть не думала навантажувати її хатніми справами.
Софійка розкидала речі, ніколи не прибирала, лише вимагала й капризничала:
— У Даринки батьки купили новий телефон, я теж такий хочу!
— Що на вечерю? Знову учорашнє? Замовим суші!
— Де мої улюблені джинси? Оленко, ти їх не постирала? Я сама? Та я не вмію, з якої речі?
— Прибирати? Не буду, у мене голова болить. Сама зробиш.
Мати ніколи не сперечалася з Софійкою. Олена намагалася заперечувати, але чула у відповідь:
— Софійка росте без батька, їй важко.
— Я теж росла без батька, мам!
— Знаю. Але ти сильна, а Софійка — ніжна, як квітка. Їй потрібно більше турботи.
Мати витрачала на Софійку всю зарплату, брала кредити заради її примх. А коли Олені потрібні були нові кеди чи куртка, мати роздратовано радила шукати щось на розпродажу або й зовсім брати б/в. Вона ніколи не питала, як Олена вчиться, чим живе.
Олена втомилася від цієї несправедливості й пообіцяла собі вирватися з дому якнайшвидше. Вона вчилася на відмінно, сиділа над підручниками ночами, підробляла: роздавала флаєри, писала статті, працювала кур’єром. Заробіток був скромний, але кожну гривню Олена складала в бляшану коробку з-під чаю, ховаючи її на верхній полиці шафи.
Одного разу вона повернулася додому виснажена після підробітку. Чотири години роздавала листівки під холодним вітром, пальці заніміли, але завдання виконала. Вдома відкрила коробку — і ледве не задихнулася від жаху: вона була пуста.
— Софійко! Ти брала мої гроші?
— Які? — ліниво відповіла сестра, жуючи чіпси.
— З моєї коробки!
— А, цю дрібню? Так, узяла. Мені треба було заплатити за доставку, привезли одяг і нові кросівки. А мама грошей не залишила. Ну і суші замовила.
— Ти з глузду з’їхала?! Це мої гроші, я їх збирала! Хто тобі дозволив?!
— Та що там за гроші? Копійки якісь. Тобі заради сестри шкода?
— Якби на щось важливе — не шкода! А на суші й твої шмотки — шкода! Подивись, у чому я ходжу!
— Ну то купи собі! Хто заважає? Чого ти ревеш?
Олена замкнулася в кімнаті й розплакалася від безсилля.
Ввечері повернулася мати й влаштувала скандал:
— Як ти можеш докоряти Софійці грошима? Узяла й узяла, подумаєш!
— Мам, вона витратила їх на суші й одяг, без якого могла обійтися!
— Тобі шкода? Ми ж родина, Оленко! Соромно бути такою жадібною!
— А їй не соромно брати без дозволу?
— Вона дитина! А ти доросла, мусиш розуміти.
— А хто мене зрозуміє?
— Годі скиглити! Краще помий посуд!
Олена блискуче здала іспити й вступила на економічний факультет у великому місті. Їй дали кімнату в гуртожитку, і життя нарешті стало легшим. Вона вчилася, гуляла з друзями, ходила до музеїв за студентським квитком, підробляла в кафе, бібліотеці, магазині. Важке дитинство навчило її не боятися праці.
Мати й Софійка не цікавилися її життям. Мати дзвонила лише з нагадуваннями: «У Софійки скоро день народження, не забудь привітати». Олена переказувала гроші, і на цьому їхнє спілкування закінчувалося.
На останОлена відчула, як важкі кайдани минулого нарешті розпалися, і вперше у житті їй стало легко.
