**Порятунок від самотності**
Оксана прокинулась пізно. Перша думка — проспала. Донька з онуком ось-ось прокинуться, а в неї сніданку немає. Та раптом згадала: вони поїхали учора, вона сама провожала їх на вокзал. Оксана підвелася й мляво попрямувала до ванної. Зазвичай зранку вона будувала плани на день — що зробити найперше, а що можна відкласти. Сьогодні ж усі думки були про доньку й онука.
Вони їй не вистачали. Востаннє вони приїздили на похорон батька й діда два з половиною роки тому. За цей час Данило так витягнувся, що майже наздогнав її зростом. Наступного разу вона й не впізнає його, якщо вони побачаться ще через три роки.
Якби жили поруч — бачилися б частіше. Скільки разів Оксана кликала доньку назад. Розлучилася з чоловіком — що її тримає в іншому місті? З іншого боку, вона її розуміла. Марія відвикла жити з матір’ю, звикла бути господаркою собі. Не треба було взагалі виїжджати зі Львова.
Зять Оксані зразу не сподобався. Мовчун. Не запитаєш — цілий день мовчатиме. Незрозуміло, що думає, може, щось приховує. Загалом, собі на умі. Тільки час з ним донька втратила, а кінець один — розлучення. Оксана зітхнула.
Тепер от намагаються квартиру розміняти. Краще б колишній зять грошима віддав Марії її частку. Вони б тут купили маленьку однушку, Оксана переїхала б, а свою квартиру віддала б доньці й онуку. Та колишній зять уперся. Батьки його збивають з пантелику. «Ех, не вчасно Іванко помер. Він би швидко вирішив це питання». Оксана знову зітхнула.
Вона вмилася й довго розглядала себе в дзеркалі. Донька права — запустила себе. Останнім часом перестала фарбувати волосся, сивина пробивається, і загалом виглядає недоглянутою. Поки Іван був живий, доглядала за собою. А тепер розслабилася. Перед ким красунітися? Хіба що сусіди заходять, та й то рідко. Від споглядання власного вигляду її відірвав дзвінок телефону.
Поки бігла в кімнату, згадала, що Марія з Данилом давно мали вже добратися додому — ось донька й дзвонить.
— Марієчка, як доїхали?.. Слава Богу… Так я й знала… Обіцяю, постараюся не сумувати. Але ти все ж подумай про переїзд до мене… Та ні, я не тисну. Просто нагадую — час іде, я не молодшаю, потім, зі мною вам буде легше… Не кричи…
Донька почала злитися, а сваритися Оксані не хотілося. І так настрій нижче плінтуса. Тому вона постаралася закінчити розмову на позитивній ноті.
Оксана заправила ліжко, продовжуючи німий діалог з донькою — точніше, монолог. «От завжди так. Сама вона вирішить, що робити. Наробила вже помилок. Якби Іванко живий був…» — Оксана знову зітхнула. — Та й гаразд. Нехай сама вирішує, доросла дівчина…»
Оксана випила чаю, прийняла таблетки від тиску й вирішила, що відкладати не буде — піде прямо зараз до перукарні. Може, хоча б настрій покращиться. Здавалося, після смерті чоловіка звикла жити сама, але от гості поїхали — і ледве стримується, щоб не розридатися.
У перукарні молода дівчина так ретельно й довго стригла її, що Оксана ледь не задрімала. Та вийшло дуже добре. Коротка модна стрижка й волосся пепельного відтінку — щоб коріння довго не було помітним — перетворили її, повернули десять років життя. Оксана не могла надивитися на себе. Давно треба було привести себе до ладу. І вона урочисто пообіцяла собі, що тепер регулярно відвідуватиме перукарню.
Вдома вона знову довго й із задоволенням дивилася в дзеркало. У гарному настрої відкрила ноутбук. Напередодні Нового року вони з Данилом зайшли до магазину й вибрали йому новий. Донька лаялася, що Оксана всі гроші витратила на подарунок онукові. А Данило так зрадів, що розцілував бабусю й одразу подарував їй свій старий ноутбук. Відразу все пояснив, допоміг завести сторінку в соцмережі. Вона й сама ще щось пам’ятала. Вони з Данилом поставили на аватарку її старе фото, двадцятирічної давнини. Треба б зробити селфі й замінити аватар, але це пізніше.
Оксана переглянула стрічку новин. Помітила сповіщення про повідомлення — «меседж», як сказав би онук. Якийсь Віктор радів, що нарешті знайшов її, і просив відповісти.
Оксана збільшила його фото, але так і не впізнала. Вирішила, що це такий трюк — побачив фотографію ще молодої й гарної жінки й вирішив познайомитися, вдавши з себе старого знайомого.
Приблизно її ровесник, усмішка щира, зуби цілі. Оксана, як колишня стоматологиня, завжди першим ділом оглядала зуби. Спочатку не хотіла й відповідати, але все ж спитала, звідки він її знає.
Через годину вони вже активно листувалися. Виявилося, що це її колишній однокласник Віктор Ковальчук. На підтвердження він надіслав фото одинадцятого «А», де обвів себе й її кружечками.
Вона нарешті пригаІ несподівано Оксана відчула, що її серце, яке так довго було холодним, знову почало грітися надією.
