Вчора мій хлопець Артем раптом озвучив:
У суботу хлопці планують зібратися. Можеш на вихідні поїхати до батьків?
Я заніміла, тримаючи горня гарячого чаю в руках. Не вірила, що чую це знову:
Артеме, знову?!
Ну так, ми ж раз на місяць збираємось, ти знаєш, знизав плечима він.
Знаю. Рівно щомісяця його друзі заходять пограти настільні ігри. І кожного разу Артем просить мене залишити нашу маленьку однокімнатну квартиру у Львові на ніч. Ми разом вже два роки, мені тридцять однин, йому тридцять чотири. Всі його приятелі старші за тридцять, у всіх є дружини чи дівчата. Але чомусь проганяє тільки мене
Я їду то до бабусі в Червоноград, то до батьків у Самбір, то ночую у Катерини моєї найкращої подруги зі школи. Почуваюся як маленька Марисі, яку батьки відправили на ніч до когось, бо вдома свято “тільки для дорослих”. Гнітюче й боляче.
Перший “день без жінок”. Памятаю, це трапилось півтора року тому, коли ми щойно зїхалися.
У суботу приїдуть хлопці, будемо в “Колонізаторів” і “Каркассон” грати. Зможеш кудись поїхати? ні з того ні з сього просить Артем.
Я розгублено питаю:
Чому? Це ж наша квартира.
Нам потрібен день без дівчат, суто чоловіча вечірка, аби ніхто не заважав.
А інші дівчата теж їдуть?
Ні. Вони живуть окремо. А ти зі мною буде незручно.
Я подумала: “Ну гаразд, вперше нехай хлопці мають свій час”. Поїхала до Катерини з ночівлею.
Артем повертається радісний:
Слава Богу, ти поїхала! Чудово провели вечір!
Через місяць знову те саме: “Можеш до батьків у Самбір?”. Наступного місяця я вже у бабусі в Червонограді, далі знову у Катерини. І так, вже півтора року я залишаю власний дім для їхнього “чоловічого свята”.
Що ранить найбільше
Зовсім нещодавно до мене дійшло інші дівчата нікуди не йдуть, коли їх парубки грають у нас настільні. Я запитала в Олени, дівчини Романа, одного з приятелів Артема:
Олено, а ти куди діваєшся, коли хлопці до вас збираються у ігри грати?
Вона здивовано:
Та нікуди! Я собі вдома справами займаюсь або фільм дивлюсь, а хлопці грають собі в залі.
Тебе не просять поїхати?
Ні! Це ж і мій дім!
Ще двох спитала Марти і Світлани. Жодна не залишає власну хату. Тільки я.
Я підійшла до Артема:
Чому всі залишаються вдома, а ти щоразу виганяєш мене із квартири?
Розумієш У них великі квартири, дві-три кімнати. А у нас однокімнатна тобі реально буде некомфортно.
Мені зручно! Я у навушниках почитаю книгу чи кіно подивлюсь.
Ні, краще ти поїдь. Всім так комфортніше.
Всім. Лише не мені.
Що мене принижує чужа у своєму домі
Кожен раз, коли пакую на ніч речі, відчуваю себе гостею у власному помешканні. Я ж плачу свою частину утричі тисячі гривень щомісяця! Це теж мій дім! Але раз на місяць я повинна стати зайвою “заради хлопців”.
Приїжджаю до бабусі; вона питає:
Ви що, посварилися?
Та ні, бабцю. В Артема “вечір хлопців”.
А ти чого не вдома?
Як пояснити, що коханий жене мене з оселі “для зручності”?
Батьки теж. Мама в Самборі дивується:
Ти ще вчора була! Знову щось сталося?
В Артема день без жінок, тихо відказую.
Мама мовчить, але її суворий погляд все каже за неї.
Двійні стандарти
Артем завжди повторює, що йому пощастило: “Ти, Марино, зовсім не вимоглива”. Не вимагаю ресторанів, подарунків, спільних поїздок до Європи.
От Ліза з Андрієм двічі на тиждень до ресторану ходять, а ти не просиш нічого розуміюча!
Так, буваємо в кафе раз на місяць. За два роки жодної подорожі, навіть відпочинку під Києвом.
Люди подорожують часто, а ти не ниєш.
Я мовчу, бо знаю гроші є, але інші пріоритети.
Просити щось для себе і я згвиняюсь “надто вимогливою”:
Можеш же один раз на місяць зїздити до рідних, чого в тому складного?
Не складно? Зібрати речі, ночувати у бабусі в Червонограді, щоб йому було зручно!
Не прошу матеріального, не вимагала відпустки але бути у своєму домі вже розкіш?
Голос розуму
Якось звідкись дізналась про все мама Артема. І сказала:
Чому ти їдеш? Це твоя домівка. Лишайся познайомся з друзями сина!
Незручно, у них день хлопців, пробую виправдатись.
Вона строго похитала головою:
Настя, ти його дівчина, маєш бути поруч у тому, що важливо для нього та його компанії. Якщо йому щось не подобається це питання вже до нього.
Вона права. За два роки я майже не знаю друзів Артема тільки обличчя, коли поспішаю вийти, аби не заважати.
Чесно, мені страшно сидіти поруч, незручно. Може, в душі й боюсь їх: “О, і знову вона тікає, бо Артем виживає”.
Нові неприємні відкриття
Рік тому дізналася ще одну річ. Якщо Артем не може прийняти друзів через роботу чи хворобу, вони збираються окремо і його не кличуть.
Чому не запросили тебе? дивуюсь.
Я казав, що не зможу, ось зустрілися без мене.
А тобі не передзвонили?
Та ні Мабуть, інколи забувають.
“Забувають” чи просто їхні стосунки важать менше, ніж він думає? Троє з них вже одружились. Він не отримав жодного запрошення на весілля.
Чому не запросили, наприклад, на весілля Романа?
Мабуть, грошей обмаль.
Грошей, чи, може, не така вже міцна та дружба?
Виходить, я поступаюсь, покидаю дім заради зустрічей з людьми, які навіть на важливі події Артема не запрошують.
Чого я насправді боюся
Останній тиждень не дає спокою питання: Чому я нічого не прошу, не захищаю свої межі? Бо боюся. Боюся, що якщо хоч щось вимагатиму Артем піде.
Він же постійно повторює: “Ти не вибаглива, така зручна”. І я боюся втратити цю “перевагу”. Боюся стати “надто вимогливою”.
Тому я їду. Мирюсь. Дивна лояльність Але з кожним разом все більше розумію: втрачаю не тільки повагу до себе, втрачаю себе.
Де я зараз
Завтра знову “вечір хлопців”. Артем вже пробував натякнути:
Ти ж поїдеш до мами?
Я мовчу. Зважую. Якщо поїду вкотре проковтну образу, і він знову вирішить, що мої кордони нікому не потрібні. Якщо залишуся гарантований скандал, звинувачення, що я саботую його дружбу.
Я не впевнена, що важче: залишити свою домівку, чи залишитися і витримати тиск.
Однак одне знаю точно так далі жити не можна.
Жінки, ви лишали свою оселю ради “дня хлопців”? Чоловіки, навіщо це робити й чому ви уникаєте розмови про ваші кордони в парі?
Жінки, як ви реагуєте, коли вас хвалять за не вимогливість, а свої бажання ставлять на останнє місце?
Чоловіки, якщо ви кличете друзів до себе, а вони не повертають запрошення на важливі події то яка це дружба?
